І будуть люди. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
провідати тата.
Благословивши дочку на гіркий цей вінець, тато невдовзі помер: він наче боявся, що не витримає – пожаліє її, і тому поспішив заховатися від Тані в могилу. Поховали його не біля церкви, де лежали всі священики, а посеред парафіян, – така була остання татова воля. «Ви ж покладіть мене серед людей, мені там буде веселіше лежати». І ось він лежить серед них – Василів, Микол, Оникіїв, – кого утішав у злигоднях та горі, кому обіцяв царство небесне по смерті, – що ж він скаже Тетяні, яка, як слухняна, покірна дитина, не осмілилась порушити дане татові слово?
Могила мовчить, непорушна й німа, мовчить білий хрест – символ страждання і горя. Тані вже здається, що тато і звідси кудись перебрався – заховався від неї. Затуляє почорнілими долонями очі – не хоче бачити доччиного сумного обличчя. Забиває затужавілою глиною вуха – не хоче чути Таниного зламаного голосу. Обіцяє їй щастя лише у царстві небесному, а не тут, на землі.
Так і не поговоривши з татом, Таня слухняно дає відвести себе додому, а потім збирати в дорогу – в іншу, чужу й невідому їй хату, яка віднині, і прісно, і на віки вічні має бути її домівкою. Там вона житиме, родитиме оцьому чужому чоловікові дітей, там і постаріє, а потім – помре, там її і покладуть на вічний спокій – там, а не тут, біля тата й мами, бо тепер вона – відрізана скибка, яку хоч як уже не тули – нізащо не стулиш.
Забирав Оксен молоду свою жінку пізньої осені, вже після того, як обжалися та обмолотилися. Оголені поля сумовито жовтіли стернями, тільки де-не-де стирчали копи й полукіпки, спиналися навшпиньки, виглядаючи своїх заледачілих господарів. Вилинялі під щедрим літнім сонцем барви поволі блякли, зорані ниви молили дощів, а дощів уже не було, і вже й небесна блакитна рілля покривалася блідим пересохлим пилком.
Довкола стояла осіння впоєна тиша, коли все якщо й заговорить, то тільки впівголоса, якщо й крикне, то лише на півсили, – і тоді приглушений відгомін не котиться дзвінко степом, не злітає до самого неба, а відразу згортає натомлені крила та й падає десь у ріллю. Навіть вітер, зледачілий на щедрих осінніх харчах, не гасав собі полем, а теж шукав затишку – прилягти, придрімнути, солодко стуливши повіки. Або зашитись у пожухлий гайок, сісти біля лапатого клена і в задумі зривати листок за листком, опускаючи їх із прозорих долонь, та й дивитись, як, тихо погойдуючись, пливуть ті листочки донизу, мов обпалені душі, лягають поміж своїх притихлих навіки братів.
Всю дорогу їхали мовчки: Таня вже вся закуталася в оту чорну хустину, що обгорнула їй серце, щойно батюшка вклав її руку в Оксенову; Оксен же почував себе якось ніяково перед цією міською панночкою, що її він бажав з усе більшою жадобою протягом останніх років, що насиналася йому чи не кожну ніч – приходила на холодну постіль удівця. І хоч те, у що він іноді боявся навіть вірити, збулося, Оксен уже знав, що не зможе зараз ні обійняти її, хоч це було тепер його правом, ні тим більше поцілувати, хоч поцілунок отой був би найприроднішим вчинком.
Може, саме ота її юна беззахисність так впливала на