Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі. Литагент «Фолио»
Читать онлайн книгу.
впливи УНДО в українському суспільстві, однак склалася ситуація, в якій офіційно партія підтримувала нормалізаційний курс щодо уряду. Водночас вона сприяла зростанню націоналістичних настроїв в українському суспільстві. Зрозуміло, що це посилило ворожість польських політичних партій та організацій.
Реакція УНДО у пресі та Сеймі сприяла появі проекту закону Міністерства сільського господарства і аграрних реформ «Про обіг новоутвореною в результаті парцеляції нерухомістю». В. Мудрий на пленарному засіданні сейму 2 грудня 1936 р., згодом З. Пеленський, виступаючи 26 січня 1937 р. у бюджетній комісії, наголосив, що політика міністерства та його колонізаційні плани мають політичний характер, спрямований проти українського селянина. На знак протесту представники УПР у бюджетній комісії голосували проти бюджету Міністерства сільського господарства і аграрних реформ. Проте за ухвалення бюджетного закону УПР проголосувала, чим виразно підтримала нормалізаційну лінію УНДО. В. Мудрий у промові на пленарному засіданні Сейму 27 лютого 1937 р. знову критично оцінив наміри міністерства. Він закликав припинити антиукраїнську аграрну політику уряду, однак чимало часу в промові відвів аналізові перебігу нормалізаційних процесів. «Велика ідея порозуміння двох народів, – сказав В. Мудрий, – в ім’я кращого майбутнього не знайшла відповідного відгуку в значній частині польського суспільства».[274]
Криза політики нормалізації
У 1937 р. стало очевидним, що політика нормалізації українсько-польських відносин не виправдала сподівань української сторони. Такий перебіг подій сприяв еволюції настроїв українського громадянства проти Польської держави. Очікування і сподівання багатьох українських політиків змінювалися розчаруванням, яке дедалі більше набирало характеру незадоволення.
У липні 1937 р. скликано крайову нараду УНДО, де розгорнулася гостра дискусія щодо подальших політичних перспектив. Представники опозиції у складі Д. Левицького, В. Кузьмовича, С. Барана та ін. вимагали від керівництва партії заявити про банкрутство «нормалізації», а в Сеймі та Сенаті перейти до рішучої опозиції. В. Мудрий, В. Целевич та ін. не заперечували факту відсутності будь-яких позитивних результатів. Головний «архітектор» цієї політики, підбиваючи її дворічні підсумки, визнав, що «нормалізація» дала українцям «багато розчарувань, а мало позитивного».[275] Однак керівництво УНДО висловилося за її продовження, з огляду на зацікавленість українців Польщі як потенційному військовому союзнику у боротьбі з СРСР.
УПР надіслала у липні 1937 р. урядові доповідну записку під назвою «Криза нормалізації польсько-українських відносин». У ній на підставі численних фактів доводилося, що польський уряд за більше ніж два роки реалізації нормалізаційного курсу не задовольнив жодної з істотних вимог українців. Водночас УПР висловила переконання, що «нормалізація польсько-українських відносин є для обох народів історичною необхідністю, і банкрутство цієї політики може мати трагічні
Sprawy NarodowoŚciowe. – 1937. – № 1–2. – S. 90.
Свобода. – Львів. – 1922–1939.