Ув'язнений №603. Антон Марчук
Читать онлайн книгу.
і промовив: «Прийом, прийом. Код 603 у мене, повторюю код 603 у мене. Він звільнився, в’язень на волі. Як чути? Думаю, що відбувся збій. Загублений код 66 теж зі мною. Повторюю код 66 теж зі мною. Як чути? Кінець зв’язку.»
– Чути добре. Шукаємо темпоральні канали. Кінець зв’язку, ― озвалося в динаміку.
Джон відчув, як його спина вкрилася холодними сиротами. Вони з Мері перекинулись поглядами. Невже це той фінал, до якого вони прийшли?
Несподівано частина стіни в підземеллі відсунулася, відкрився прохід, і вони ледь не осліпнули від яскравого білого світла, від якого аж заболіли очі. Звідти вийшло двоє озброєних людей у чорній уніформі. Джон згадав, де бачив подібний костюм: такий самий був на Мері, коли він врятував її з водоспаду.
Охоронці повели їх по білому коридору. Доки вони прямували, Джон помітив за скляними панелями людей, які працювали за моніторами комп’ютерів. Їх там було не менше сотні. Скільки ж всього працювало на ВОРТЕКС? Тисяча, дві чи значно більше?
Один із чоловіків увів код на панелі. Сенсор просканував сітківку його ока, загорілося зелене світло. В стіні з’явився портал, через який охоронці наказали пройти Мері і Джону. Вони ступили вперед і зникли у проході.
В приміщенні виявилось досить холодно. Голчастий іній вкривав стіни, стелю і підлогу тонким сніжним шаром. Тут не було жодних вікон чи дверей, їх оточувала лише льодяна коробка.
В кінці кімнати знаходилось бордове шкіряне крісло. На ньому сиділа істота з головою Горгони Медузи. Слизькі змії сичали і звивалися на голові, утворюючи шевелюру, спадали аж до плечей. Посиніла шкіра, вкрита лускою, переливалася холодними відтінками. Її очі світились жовтими примарним світлом, а зелені зіниці пускали недобрі вогники. Химерний погляд проникав у нутрощі, від якого по всьому тілу пробігали мурашки. Вона довго спостерігала за ними. Нарешті її водянисті губи ворухнулись і тонкий роздвоєний сірий язик виліз назовні:
– І що ж мені зробити з вами? Вбити чи ви скажете нарешті хоча б слово?
– Що ви зробили з Папою Римським? ― запитав Джон, якого це хвилювало найбільше.
– Я звичайно можу пригостити вас чашкою чаю і розповісти вам усі плани, але я цього не зроблю. Знаєте чому? Доки я розпочну, чай вже захолоне.
– Тут і справді дуже холодно, ― сказала Мері і потерла долоні.
– Отже, ВОРТЕКС все-таки існує, ― вимовив Джон і клуби пару полетіли в повітря. ― Ви знали, що ми знайдемо вас?
– Ми знаємо про вас більше, ніж ви собі можете уявити, ― промовила Горгона. Змії на її голові звивалися у химерному танцю. ― Ви лише пішаки у у великій грі.
– Вам усе відомо? ― запитала Мері.
– Нам відома вся інформація в світі, що кодується і зберігається у наших джерелах.
– Що ви можете розповісти про в’язницю Кенрайссел? Як я там опинився? ― Джон почесав замерзлого носа.
– Протоколи забороняють розповідати конфіденційну інформацію, проте її дозволено говорити особам, що причетні до Інциденту.