Консуело. Жорж Санд
Читать онлайн книгу.
Невже ви не вірите мені, коли я присягаюся вам усім святим, що не порушила обіцянки, даної мною матері перед її смертю? Андзолето теж дотримав слова. І якщо я ще не дружина його, то, значить, і не коханка.
– Але варто йому сказати слово, і ти будеш і тим і іншим!
– Так сама ж моя мати взяла з нас таку обіцянку!
– А тим часом зараз, уночі, ти йшла до людини, що не хоче й не може бути твоїм чоловіком…
– Хто вам це сказав?
– Хіба Корилла йому дозволить?..
– Корилла? Але що спільного між ним і Кориллою?
– Ми за два кроки від будинку цієї дівки… Ти шукаєш свого нареченого… Так ходімо за ним туди. Що? Вистачить у тебе на це мужності?
– Ні, ні! Тисячу разів ні! – скрикнула Консуело, ледве тримаючись на ногах і тулячись до стіни. – Не віднімайте в мене життя, шановний учителю, адже я ще зовсім не жила! Не вбивайте мене! Зрозумійте, ви ж мене вбиваєте!
– Ти мусиш випити цю чашу, – вів далі невблаганний старий. – Мені тут належить роль долі. Своєю лагідністю й поблажливістю я породжував тільки невдячних, а отже, і жалюгідних людей. Тепер я бачу: тим, кого я люблю, я маю говорити чисту правду. Це єдина користь, яку може ще принести моє серце, що зсохло від горя та скам'яніло від страждань. Жаль мені, моє бідолашне дитя, що в таку нещасливу для тебе годину немає біля тебе більш м'якого, більш ніжного друга. Але я такий, яким зробило мене життя, я маю впливати на інших, і якщо я не можу відігріти їх сонячним теплом, я мушу показувати їм правду при сяйві блискавки. Отже, Консуело, між нами немає місця слабкості! Ходімо до цього палацу! Я хочу, щоб ти застала Андзолето в обіймах розпусної Корилли. Якщо ти не в змозі йти – я потягну тебе; якщо впадеш – понесу. Коли в серці старого Порпори палає вогонь божественного гніву, сили в нього знайдуться!
– Пощадіть, пощадіть! – закричала бліда як полотно Консуело. – Залиште мені хоч сумнів… Дозвольте ще день… один тільки день… вірити в нього. Я не готова до цього катування…
– Ні! Жодного дня, жодної години! – відрізав старий невблаганно. – Упустивши цю годину, я, мабуть, уже не зможу наочно показати тобі істину, а тим днем, що ти випрошуєш у мене, скористається цей негідник, аби знову засліпити тебе неправдою. Ні, ти підеш зі мною! Я хочу цього, я наказую!
– Добре! Я піду! – мовила Консуело, почуваючи новий приплив любові й сил. – Але піду тільки для того, щоб довести вашу несправедливість і вірність мого нареченого. Ви ганебно помиляєтеся й хочете, щоб і я помилялася разом з вами! Ходімо ж, кате, ходімо, я не боюся вас!
Боячись, аби дівчина не передумала, Порпора схопив її за руку своєю жилавою, міцною, мов залізні обценьки, рукою й потяг у будинок, де жив сам. Тут, провівши її нескінченними коридорами і змусивши піднятися нескінченними сходами, він привів її на верхню терасу. Звідси, понад дахом нижчого й зовсім нежилого будинку, було видно палац Корилли. Він був темний од верху до низу, світилося лиш одне вікно, що виходило на похмурий, безмовний фасад нежилого будинку. Здавалося, що в