Консуело. Жорж Санд
Читать онлайн книгу.
дуже щасливі, чи не так, Андзолето? – різко сказала вона, гірко посміхнувшись, і сльози так і потекли в неї з очей. – Скажи, що ти думаєш про наше щастя?
– Я думаю, Консуело, – відповів він із сумною посмішкою, хоча очі його при цьому залишалися сухими, – що нам було не дуже легко на нього погодитись, але що зрештою ми з ним звикнемося.
– Мені здається, ти чудово звикся з будуаром Корилли.
– А ти, я бачу, зовсім освоїлася з гондолою пана графа.
– Пана графа? Тобі, виходить, було відомо, Андзолето, що граф хоче зробити мене своєю коханкою?
– І щоб не заважати тобі, моя мила, я скромно відійшов.
– Ах, ти знав це? І вибрав цей момент, щоб мене кинути?
– Хіба я недобре вчинив? Хіба ти незадоволена своєю долею? Граф – чудовий коханець! Куди ж було суперничати з ним нещасному, проваленому дебютантові!
– Порпора мав рацію: ви негідник! Ідіть звідси! Ви не варті того, щоб я перед вами виправдовувалась, і, мені здається, я була б ображена вашим жалем. Чуєте? Ідіть! Але, ідучи, знайте, що ви можете дебютувати у Венеції й навіть повернутися з Кориллою до Сан-Самуеле: ніколи дочка моєї матері не з'явиться більше в цьому мерзенному балагані, що величається театром!..
– Виходить, дочка вашої матері, циганки, збирається зображувати знатну даму на віллі Дзустіньяні, на березі Бренти[91]? Що ж, це блискуче майбутнє, і я дуже радий за вас!
– О, моя люба матінко! – скрикнула Консуело, кидаючись на коліна біля свого ліжка й ховаючи лице в ковдру, яка свого часу слугувала смертним покривалом циганці.
Андзолето був наляканий і вражений розпачем Консуело, жахливими риданнями, що розривали їй груди. Докори сумління раптово прокинулися в ньому з бурхливою невтримністю, і він кинувся до своєї подруги, щоб обійняти її й підняти з підлоги; але тут вона сама схопилася на ноги й, відштовхнувши його від себе з невластивою їй силою, випхала за двері, кричачи йому вслід:
– Геть звідси! Геть із мого серця! Геть із моєї пам'яті! Прощавай! Прощавай назавжди!
Андзолето прийшов до неї з жорстокими й егоїстичними намірами. Однак це було краще, що він міг придумати. Не почуваючи в собі сил розлучитися з Консуело, він знайшов спосіб усе примирити: розповісти їй про небезпеку, що загрожує з боку закоханого Дзустіньяні, і тим самим змусити її покинути театр. Його план, звичайно, віддавав належне чистоті й гордості Консуело. Він прекрасно знав, що вона не здатна ні на які компроміси, не здатна користуватися заступництвом, через яке могла б червоніти. У його злочинній і порочній душі все-таки жила непохитна впевненість у доброчесності Консуело; він знав, що застане її такою ж цнотливою, вірною й відданою, якою залишив кілька днів тому. Але як сполучити це схиляння перед нею, бажання залишатись її нареченим і другом з твердим наміром продовжувати свої стосунки з Кориллою? Річ у тім, що він хотів разом з коханкою повернутися на сцену. І, звичайно, у такий момент, коли його успіх цілком був у руках Корилли, не могло бути й мови про те, щоб розлучитися з нею.