Із медом полин. Жанна Куява
Читать онлайн книгу.
напнула на себе червоні капронові колготки, коротеньку сіру спідницю з розрізом іззаду, що крізь нього можна було бачити, в яких вона трусиках (на ній були білі з голубим обідочком «недільки»). Зверху накинула «підстрелену» (так висловлювалися сільські жінки про дуже коротке вбрання) кожушину з величезним кошлатим малиновим коміром. У цій «гуманітарній» штучній вдяганці, купленій у білорусів, які привозили силу-силенну всілякого сходженого[24] лахміття в село і щочетверга продавали за копійки на базарі, Ритка мерзла, бо тепла від неї було катма. Однак нічого іншого дівчина вбрати не могла, бо не мала. До того ж вважала, що той громіздкий комір кольору улюбленої ягоди личив до її хлопчачої стрижки, якої не змінювала цілий рік. Малинове з жовтим – хіба не ексклюзивне поєднання? Ритка ж мала космаки, які своїм забарвленням були подібні до щойно вилупленого каченяти. З тим кольором вона нічого не могла вдіяти: саме таким він виходив після самостійного вибілювання дешевим перекисом. Просто Маргаритка завше хотіла бути звабливою блондинкою…
– Марійко, досить стояти!
– Ой! – скрикнула дівчина, здригнувшись від несподіваного втручання в її тривалі розглядини-спостерігання.
То була Тетяна. Вона вела за руку рідного брата Миколу, якого Марійка практично не знала.
Поки малими були, то хлопчаки зазвичай ген за селом м’яча ганяли або чоловічу роботу робили. Дівчата ж по домівках усіляких уборів лялькам нашивали або матерям коло плити на кухні допомагали.
Одразу після дев’ятирічки Микола взявся їздити по московських заробітках, тож мало бував у селі. Ось уже три роки, як його бачать хіба найближчі.
– Ану-но, хоч з братом моїм потанцюй! Хто-хто, а він тебе не обидить, не бійся, – випалила швидко Тетяна й сховалася в рої весільного натовпу.
– Потанцюймо? – звернувся до Марійки юнак і, не чекаючи відповіді, сміливо простяг руку.
Дівчина й не зогледілася, як переступала з ноги на ногу в ритмі повільної ліричної мелодії без слів. Урешті, поборюючи сором’язливість, звела очі й швидким сполоханим поглядом скинула на не по-сільському білюсіньке обличчя свого партнера. Ось вони, його повні соковиті губи, великі голубі очі й блискуче русяве волосся. Так близько. І так далеко водночас. Саме цей хлопчина видався Марійці найкрасивішим з усіх, кого їй доводилося зустрічати за своє коротке й одноманітне життя. Жодного разу вона ще не шкодувала про свою встидливість, проте саме тепер їй зробилося так жалісно, бо не знала, що вчинити, як завести розмову, аби цей принц не зник, а танець не закінчився. Але їхнє знайомство урвалося так само несподівано, як і почалося. Один-однісінький танець, коротка, як мить, зустріч…
Вгледівши нарешті пишногруду молодуху, яка виповзла з весільної буди,[25] наче індичка, що засиділася на яйцях, дівчата поспішили додому. Тетяна – попідруки з добряче підпилим Дмитром. І собі захмелівши од гостинного могоричу, Маргаритка теж, як то завжди було, підчепила якогось
Сходжений – тут: зношений.
Буда – тут: великий намет (або шатро) для весільників, що має основу з брусів, покритих брезентом або іншим непромокним матеріалом.