Гроші, Куба і література. Олег Галетка
Читать онлайн книгу.
красувалася вишиванка. «Заслужений» підійшов до мікрофона, дві хвилини вихваляв організаторів за конкурс і особливо за запрошення бути у членах журі. Потім довго говорив про Віолету й те, що він спокійний за національну літературу, якщо у країні зростають такі молоді письменники, як вона.
На сцену вийшла дівчинка років восьми, підносячи диплом переможця й букет зів’ялих троянд. Письменник узяв із її рук подарунки й підійшов до Віолети. Від літератора тхнуло потом і перегаром. Він вручив диплом, букет квітів, який годився хіба на гербарій, і смачно поцілував переможницю в губи. У Віолети запаморочилося в голові. Зал чекав банкету, від якого його відокремлювали лише слова подяки дівчини.
Усвідомлення того, що вона є бар’єром на шляху до веселощів усієї цієї юрби аматорів літератури, вибило залишки власної промови з голови Віолети. Вона, затинаючись, вимовила перший штамп зі списку. Аудиторія мовчала. Віолета ладна була заприсягтися, що чує гурчання глядацьких животів у першому ряді. На останніх – уже почалося пожвавлення, а найбільш голодні потягнулися до дверей.
Вона вимовила ще два штампи й зрозуміла, що її зараз уб’ють, і першим буде літератор, що стоїть поруч. Віолета випалила слово «спасибі», злегка вклонилася й швидко пішла за лаштунки. Хтось тряс її за плече, хтось усміхався в обличчя, хтось промовляв поздоровлення. Віолета тягла посмішку, кивала в різні боки й намагалася знайти вихід.
Чиїсь руки впевнено схопили дівчину за лікоть і повернули до себе. Це був батько, він широко всміхався, тримаючи доньку. Поруч стояв Суриков, розтирав свої маленькі долоні й чекав, поки родичі обміняються враженнями.
– Що тепер? – Віолета звернулася до редактора.
– Зараз я вас відведу до кімнати, вам видадуть премію, а ви передасте її мені! Потрібно оплатити промову того дядька, який вручив вам нагороду, і ще якийсь дріб’язок. Диплом можете залишити собі, квіти викиньте он у ту урну!
Віолета, яка налаштовувала себе до будь-якого повороту подій, знову піймала себе на тому, що не готова до такого цинізму. Механізм працював, працював з небаченим ККД у сто відсотків.
– Пішли, – товстун не чекав відповіді.
Він розвернувся й упевнено почимчикував у темряву закулісного простору. Віолета йшла за ним, позаду батько та його охорона. Дівчина виконала все, як велів Веніамін Павлович. Після цього редактор провів їх у банкетний зал, а сам вийшов роздавати данину.
Ведучи Віолету коридорами театру, коротун хвалив її за те, що вона скоротила промову, добре трималася й не сказала нічого зайвого від себе.
– Тепер, – продовжував він, – на тебе нападуть журналісти. Корчити зірку не треба. Говори те, що написано на папірці, своїми словами. На конкретні запитання, на кшталт тих, коли книга з’явиться на прилавках, відповідай розмито або кажи, що чекаєш на пропозиції від видавництв. Якщо запитають, що навіяло сюжет, придумай щось!
Суриков кинув хитрий погляд на перелякане обличчя дівчини й усміхнувся.
– У тебе