Право на вбивство. Ксенія Циганчук
Читать онлайн книгу.
16 березня 2020 року. 18:34
Десять хвилин тому Войтюк забіг до кабінету Скляра з результатами запитів до майстрів татуювання.
Довготелесий оперативник просунув голову у двері, посміхнувся на всі тридцять два, гучно шмигнув носом і видав одне коротке слово:
– Є.
Відтак швидко зайшов до кабінету, обережно минув свідка Гочмановського, з яким саме завершував допит слідчий, і поклав перед Єгором аркуш А4 з усією новою інформацією. Гочмановський з цікавістю спостерігав за сценою, забувши про свого гостя.
– Робив у приватного майстра кілька місяців тому, – випалив Льоша. – Чувак веде облік усіх клієнтів, тож зміг надати ім’я та прізвище. Нашого жмуріка[8] звати Андрій Павелків. У місті проживає шість чоловіків з цим іменем. Двоє підходять по віку. Одному двадцять шість, іншому – тридцять два. У базі фото немає, тож я заглянув до фейсбуку. Обидва там зареєстровані. Фото одного ідентично нашому трупу, – протараторив Войтюк.
– То ти хочеш сказати, він і за життя так жахливо виглядав? – усміхаючись, зіронізував Єгор і кліпнув почервонілими від довгого читання очима.
Скляр виглядав змученим – увесь день він тільки те й робив, що вивчав інформацію з різних справ, спілкувався зі свідками та понятими, а ввечері вкотре за місяць звітувався про виконану роботу.
– За життя він виглядав трохи краще. У нього не було ножових поранень на тілі, – Льоша показав чорно-біле роздруковане з фейсбуку фото померлого, яке до цього часу тримав у руках, приховуючи зображення.
Єгор мовчки роздивився світлину, намагаючись збагнути, якою людиною був Павелків за життя. На мить його відволік дзвінок мобільного – хтось телефонував Войтюку.
– Танюш, зачекай, будь ласка, зараз тебе наберу, – оперативник сховав телефон назад до кишені.
– Дружина? – запитав Єгор, хоч прекрасно знав відповідь. Серце знову болісно тьохнуло й забракло повітря: ім’я Таня надто багато значило для нього. – Біжи додому, вже й без того засидівся.
– Я там записав адресу, ім’я, паспортні дані й всю іншу відому інформацію, – вказав поспіхом на листок, а тоді пояснив: – У нас Златка захворіла. З гландами проблеми. Залишили в батьків, треба зараз забрати.
– Супер, Льош. Я тобі дуже вдячний. Їдь за донькою й передай їй – нехай швидше одужує.
– Дякую, – змучено усміхнувся Льоша, і в цей момент Скляр зрозумів, як сильно той переживає через доньку. – Завтра сходжу до нього додому, спробую знайти родичів та друзів, – Войтюк з натхненням розповідав власний план. – У нього, до речі, ще машина є, – вказав на відповідний рядок у листку. – Теж завтра дізнаюся, що з нею. Цілком можливо, що вбили, аби викрасти авто.
– Може бути, – задумливо закивав Єгор.
Врешті Льоша з Єгором розпрощалися. Оперативник вибіг з кабінету, на ходу телефонуючи дружині. Скляр так і залишився усміхненим, коли за Войтюком зачинилися двері.
– Молодий, що тут скажеш? Очі так і палають ентузіазмом, – стенув плечима Гочмановський. Поки Єгор
Жмурік – покійник.