То була чудова весна – весна, сповнена ніжної музики кохання. Вони стрічалися щодня по обіді, в неділю – на світанку, щоб разом іти до костелу. Степан відразу після роботи на крилах мчав до ліхтаря. Софія ж якимось дивом примудрялась непомітно вислизати з дому й теж, не чуючи під ногами землі, бігла щодуху до нього. Тонули в обіймах одне одного, міцно тримались за руки й раділи своєму коханню. А довкола квітнула й пашіла весна. І справді було добре. Аж доки одного разу, у першу неділю червня, до Полонських не приїхали родичі з Кракова.

      Софія геть чисто забула про цей приїзд і, як завше, на світанку побігла на здибанку зі Степаном. Усі зібрались за обіднім столом, а її все не було.

      – Де твоя сестра? – спопеляючи поглядом, питався батько в сполотнілої Ясі, котра лиш перелякано стенала плечем.

      – Де Софія? – дивився він на дружину, пронизував колючим холодом нянечку. – Хтось у цьому домі знає, де моя дочка?!! – гримав.

      Та ніхто не знав. А ті, хто знали, мовчали. Ніхто не смів брехати і тим паче зізнаватися, де насправді була Софія.

      Вже смеркло, коли Софія вбігла в дім. У вітальні на неї чекав батько. Уважно подивився на дочку.

      – Ти де була? – примружившись, спитав.

      – Я… та ж до Катрі бігала! – захекано відповіла.

      – І що Катря? – мовив, ледь стримуючи гнів.

      – До Києва збирається…

      – Ти не була в Катрі! – перебив. – Нащо брешеш мені?

      – Як… як не була? Була! – переплела спітнілі гарячі пальці й притисла руки до грудей.

      – Я їздив до неї. Вона ні сном ні духом не чула про тебе вже кілька не'діль!

      Софія сполотніла.

      – Брехати мені здумала? Як ти сміла?! Де була, кажи?!!

      Потупила погляд під ноги.

      – Стрічалась із однією людиною…

      – З ким же?

      – Він дуже хороший, порядний панич…

      – Я так і думав! – прогримів. – «Порядний панич»… Порядні паничі не сміють порочити юних панянок! Що ти собі думала?!! Чи ти, мабуть, і не думала?!! Певно що не думала, раз дозволила собі це! Щоб відтепер із дому ні ногою!!!

      – Батечку, змилуйся! Не забороняй мені цього, прошу!

      – З дому відтепер ні ногою! – повторив сталевим голосом, мов зачитав вердикт, розвернувся і поважним кроком повільно пішов до свого кабінету.

      – Батечку, любий мій, прошу тебе!!! – вона заридала й кинулась за ним.

      – Моя дочка не буде швендяти бозна-де і бозна з ким! – Спинившись на мить, розвернувся й люто глянув – морозом обпік. – Ти про нашу родину подумала? Про те, як може вплинути твоя поведінка на нашу репутацію? Ще й брехати мені посміла! Брехні в цьому домі не місце! На сьогодні я все сказав.

      Безпорадно опустила руки. На сьогодні все… Узявши запалену свічку, попленталася сходами нагору, у свою кімнату. Ніч не спала – то ридала в подушку, то думками про коханого заспокоювалась. А вранці, до сніданку, пішла