Осіннє Рондо місячної ночі. Алла Рогашко
Читать онлайн книгу.
і навіть почав її писати! Лише спомини про хвилинні зустрічі з коханою із настанням темряви додавали йому снаги й сили терпіти будь-що. Зустрічі ті були, мов краплі життєдайного еліксиру, яким він напувався і з нетерпінням чекав наступних.
Коли настала осінь, чекати стало несила. Він шурхав опалим висохлим листям, яке ганяв по бруківці вітер, і ледве стримував себе, щоб не кинутись просто зараз до неї в дім, вимолюючи на колінах її руки…
А якось Софія сповістила, що батьки її збираються на кілька днів до родичів у Краків. І якщо все буде добре, то вони зможуть бачитися без перепон усі ці дні. З нетерпінням чекав, малюючи в думках майбутні зустрічі з коханою…
Того ранку в небі творилось справжнє безумство. Сотні, ні, тисячі ворон кружляли в небі у якомусь несамовитому колі. Софія вибігла у двір і, завмерши, дивилася вгору. Зловісне каркання моторошним відлунням закрадалося в душу й осідало неспокоєм. Неспроста ці хижі птахи злетілися сюди. Ой, не до добра…
По обіді вони зі Степаном мають зустрітися на їхньому місці. Нарешті вона зможе спокійно вийти з дому й піти до коханого! А він чекатиме на неї там, під ліхтарем, як завше…
День тягнувся нескінченно довго. Увесь час Софія стривожено позиркувала на годинник і, ледь дочекавшись полудня, почала збиратися. Треба поспішати. Треба поспішати до Нього!
Швидко діставшись вулички, вона сповільнила ходу й прислухалась до шурхання опалого листя під ногами. Як славно воно шелестить – наче вишіптує свої секрети. Усе ж чудова пора – осінь. І хоча Софія більше любила весну, утім, обожнювала прохолодні осінні ранки, в мороці яких чується дзвін костелів і соборів; затишком огортали душу дивовижні теплі вечори, коли янтарно-гранатове й сліпучо-жовте вбрання на деревах перетворювалось на ледь золотаву, мерехтливу у вечорових сутінках романтично-меланхолійну казку…
Ось і їхнє місце. Коханого ще немає… Але невдовзі він прийде. Вона чекатиме на нього тут, під ліхтарем, де він завше чекав на неї. Софія стояла, аж доки не почало смеркати, проте коханого все не було. Де ж він?
А котра зараз година? Хто би їй сказав, котра зараз година? Он іде якийсь пан. Софія хутко підбігла до нього:
– Прошу, пане, скажіть, котра зараз година?
Чоловік вийняв із кишені годинник і, зморщивши лоба, придивився.
– За десять вісімнадцята, – мовив він, заховав годинник і пішов собі далі.
Господи, де ж коханий? Чому його так довго немає? Він мав би бути тут майже годину тому! Невдовзі й ліхтар запалили, все довкола огорнулось теплим сяйвом.
Софія металась вуличкою й увесь час озиралася, шукаючи очима рідну постать. Де ж він? Невже з ним щось трапилось? Невже… Та ні. З ним усе в порядку. Котра ж година? Котра година?! Вона конче мусить знати, котра зараз година! А коханий невдовзі прийде. Він обов’язково прийде.
Дівчина знову побрела до ліхтаря, шурхаючи опалим листям, як раптом під ногами помітила власну тінь. Але ж… ліхтар попереду! Звідки