Осіннє Рондо місячної ночі. Алла Рогашко
Читать онлайн книгу.
пильно в темряву – порожньо. Зітхнула з полегшенням… Господи, аби знайти Його, лиш би побачити, лиш би все було добре! Лиш би з Ним все було добре, Господи!
Софія рушила далі й раптом здумала про пив’ярню, яку згадував у розмовах Степан. Вони з другом Яковом там часто зустрічалися. Може, він там?
Швидко віднайшла пив’ярню. Зупинилась коло вікна, придивилась. Як же вона туди зайде? Там самі чоловіки. О… Щось ворухнулось тривожне в серці, та дівчина миттю відігнала те сум’яття: вона мусить знайти коханого!
Рішуче шарпнула двері й зайшла всередину. Закашлялась – сивий ядучий дим вдарив у ніздрі. Крізь туманну поволоку роздивлялась чоловіків, котрі сиділи за столиками з гальбами в руках. Ні Якова, ні коханого серед них не було. Звісно, чому би йому тут сидіти, в той час коли вона на нього чекає. Він би так не зміг…
Підійшла до шинкаря – опасистого коцюрбатого чоловічка років під п’ятдесят, котрий саме обтирав із лисини піт.
– Пане, прошу, ви, часом, не знаєте Степана Савицького? – спитала, перегукуючи гамір.
– Та чом не знаю – знаю! – спрожочу мовив шинкар, засунувши в кишеню засмальцьованого фартуха брудну хустинку. – Хто не знає Степана Савицького? Писака ще той! Вічно з тим чорнилом носиться як дурень зі ступою!
– Він був тут сьогодні?
Шинкар замисливсь на хвильку, почухавши широкого носа.
– Так, був!
– Точно був? – перепитала.
– Та, їй-бо, був! – витріщив і без того банькаті очі той.
– А коли? Давно?
– А чого ви, панночко, ним цікавитесь? – пильно глянув їй у вічі. – Нашо він вам здавсь?
– Я… – запнулась Софія. – Мені він дуже потрібний. Ми мали зустрітися, але він не прийшов. Я хвилююся – може, з ним щось сталось?
– Та шо з ним могло статись! Холера його не вхопить! Він не так давно тут був. Забувсь, мабуть, за ту здибанку, – розсміявся товстун.
– Вибачте, – знічено мовила вона й, розвернувшись, хутко попрямувала до дверей.
– Гей, панночко! – почула за спиною неприємний голос. – Ти шо тут забулась? Заблукала, либонь?
Озирнулась і просто перед собою побачила якогось замурзаного нездалого чоловіка років під тридцять у брудному одязі. Щось дике було в його погляді…
– Випий зі мною! – протягнув їй гальбу й тріпнув брудними патлами.
– Я вже йду, вибачте, – потупила погляд у підлогу й рушила до виходу.
– Гей, ти шо! Куди пішла? Чекай! – схопив її за рукав. – Випий зі мною, якшо вже прийшла!
– Остапе, облиш панянку! Дивись, перелякана яка! – гукнув йому шинкар.
– Не твоє діло! – огризнувся той. – Випий, кажу тобі! – всучив їй в руки холодну гальбу.
Як же тут огидно… Софія глянула на чоловіка й, ледь стримуючи відразу, пригубила гальбу. Яке ж воно гірке…
– Пий-пий! О, файно є! – задоволено зареготав чоловік, поглядом шукаючи підтримки в присутніх тут завсідників. – Все пий!
– Я не можу…