Осіннє Рондо місячної ночі. Алла Рогашко
Читать онлайн книгу.
Чому?!
– Це пусте! Як ти, мій любий? Як ти без мене? – припала вустами до його обличчя, пестила руками волосся.
– Мені без тебе не життя… – прошепотів. – Я би все на світі віддав за те, щоб ти завжди була поряд!
– І мені без тебе несила, мій любий. Що ж нам робити тепер?
– Я піду до твого батька, побалакаю з ним! – рішуче шарпнувся Степан у бік брами.
– Ні-ні, що ти! – перелякано залепетала. – Тоді вже точно він на нас поставить хрест. Треба зачекати до осені, коли мені виповниться сімнадцять. Ось тоді я сама з ним поговорю. Він обіцяв.
Певний час Степан мовчав.
– Але до осені ціла вічність! – голос його був сповнений відчаю.
– Господь випробовує наше кохання, – подумавши, мовила Софія. – І ми повинні витримати це випробування, мусимо довести йому, що наші почуття незламні, сильні! Ти лиш приходь до мене, хоч на хвильку будемо з тобою бачитись, бо розлука ця така нестерпна! Без твоїх обіймів так холодно й порожньо… Без твоїх вуст так гірко, без твоїх очей – так боляче… Не відчуваючи твоєї руки, я така самотня… Але знай, любий, що би не сталось, я міцно триматиму твою руку.
– Кохана, яка ж ти в мене мудра! – захоплено прошепотів. – Так, ти все правильно кажеш: то Господь нам посилає випробування. І ми його витримаємо. Ми сильні. А наше почуття – незламне. Воно подолає всі перепони і незгоди. І навіть час над нашим коханням невладний. Бо воно вічне!
Міцно обійняв, стиснув її руку й припав губами до її солодких вуст.
– Софієчко! – почувся тихий оклик нянечки. – Ти тут, доню?
О, ні… Ну чому так невчасно? Чому?! Підвела голову – на сходах стояла нянечка, вдивляючись у прочинену браму.
– Я мушу йти… – прошепотіла, притискаючись до нього.
– Чекатиму тебе завтра тут! – пошепки відповів, все ще не відпускаючи з обіймів. – Кохаю тебе…
– Кохаю тебе… – відлунням повторила.
Забігла у двір, озирнулась. Він стояв там, за залізним пруттям паркану, такий нещасний і самотній, – серце її краялось на шматки. Торкнулась пальцями розпашілих від поцілунку вуст і кинула йому в повітря той цілунок. Якусь мить дивилась на нього, притиснувши до грудей руки, аж поки знову не приземлив голосний шепіт нянечки:
– Софієчко, батько про тебе питався! Я сказала, що ти вже спиш! Хутко до себе!
– Так-так, нянечко, вже йду… – підіймаючись сходами, схилила голову.
– А завтра ми з тобою побалакаємо, – тихо мовила їй услід нянечка.
– Так-так, завтра… – відповіла механічно, не замислюючись про суть.
Дійшла до дверей, знову озирнулась. Він досі стояв там… Кинутись би до нього! Стиснула щосили дверну ручку, рвучко відпустила й уже хотіла помчати, але нянечка, відчувши її намір, міцно схопила за руку.
– Ти що собі думаєш, Софієчко? Ти що собі думаєш? Хутко до себе в кімнату! – сердито запричитала вона і потягла її в дім, кинувши гнівний погляд у темінь за парканом. Хоч і не бачила, хто там був, але все розуміла. Все розуміла з тих