Замогильні записки. Франсуа Рене де Шатобріан
Читать онлайн книгу.
з катом, тож коли надійшла його остання година, постав перед ешафотом геть розтерзаним.
Фабр д’Еглантін, автор п’єси, яка переживе свого автора, виявився, на противагу Демулену, занадто слабий духом. Жан Розо, паризький кат часів Ліги, засуджений до страти через повішення за пособництво вбивцям президента Бріссона, не міг зважитися засунути в петлю власну голову. Схоже, що, вбиваючи інших, людина не навчається вмирати сама.
Суперечки в клубі кордельєрів переконали мене в тому, що все в суспільстві стрімко змінюється. У 1789 і 1790 роках я бачив, як Установчі збори почали зживати зі світу королівську владу; я застав ще не задубілий труп старої монархії, відданий у 1792 році на розтерзання законодавчим різникам; вони роздирали і розчленовували його в низьких залах своїх клубів, як ті охоронці з алебардами, що порубали на шматки і спалили тіло Генріха Міченого в замкових підземеллях Блуа.
Я назвав імена Дантона, Марата, Каміля Демулена, Фабра д’Еглантіна, Робесп’єра – жоден з них не вцілів. Я мимохіть зіткнувся з ними на шляху від новонароджуваного американського суспільства до вмираючого європейського, з лісів Нового Світу до пустелі вигнання: менш ніж кілька місяців пробув я на чужині, а смерть уже визволила від мук цих своїх поборників. Відтоді минуло стільки років, що нині мені здається, ніби в юності я справді побував у пеклі і відтоді весь час зберігаю невиразний спогад про злих духів, які зустрілися мені там, на березі Коцита; це – ще один сон серед незліченних марень мого життя, гідних зайняти місце в моїх Замогильних анналах.
5
Думка пана де Мальзерба про еміграцію
Я був щасливий знов зустрітися з паном де Мальзербом і обміркувати з ним мої заповітні плани. Я відкрив йому свої наміри щодо другої подорожі, яка мала тривати дев’ять років, але до того мені необхідно було ненадовго з’їздити до Німеччини; я придумав таке: спішно приєднавшись до армії принців, я так само спішно повертаюся назад, щоб знищити Революцію; відтак витративши на все це два-три місяці, я, розіп’явши всі вітрила, знову вирушаю до Нового Світу, спекавшись Революції, натомість маючи дружину.
Але насправді я не надто вірив у те, що так ревно захищав; я передчував, що еміграція – дурниця і божевілля. «Утискали мене усіма сторонами, – говорить Монтень, – ґібеллін вважав мене ґвельфом, ґвельф – ґібелліном». Маючи неприязнь до абсолютної монархії, я не створював собі ілюзій щодо дій, які мав намір чинити: сповнений тривожних сумнівів, я, хоча й наважився пожертвувати собою, вважаючи це справою честі, все ж хотів дізнатися, якої думки про еміграцію пан де Мальзерб. Я застав його вельми розгніваним: злочини, свідком яких він був, вичерпали політичне терпіння приятеля Руссо; він твердо знав, на чий бік стати: жертв чи катів. Будь-який порядок, стверджував він, кращий, ніж той, який запровадили творці революції, що ж до моєї долі, то він вважав, що я, як будь-хто з чоловіків, що носять шпагу, не маю права ухилитися