Замогильні записки. Франсуа Рене де Шатобріан

Читать онлайн книгу.

Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан


Скачать книгу
align="center">

      9

      ‹…› Римський амфітеатр. – «Атала». – Сорочки Генріха IV

      ‹Склад армії принців›

      Ми пробули в Трірі два дні. Після безіменних руїн на березі Огайо для мене було щастям побачити руїни романських споруд, відвідати це місто, що так часто зазнавало розграбувань, про яке Сальвіан говорить: «Утікачі з Тріра, ви запитуєте в імператорів, де театр і цирк: чому не питаєте ви, де місто, де народ? – Theatra igitur quaeritis, circum а principibus postulatis? cui, quaeso, statui, cui populo, cui civitati?»

      Утікачі з Франції, де був народ, заради якого ми хотіли відродити дітище Людовіка Святого?

      Поклавши поряд себе рушницю, я умощувався між руїн, виймав з ранця щоденник моєї подорожі до Америки, розкладав на траві навколо окремі сторінки, перечитував і виправляв опис лісу, уривок з «Атала», готуючись таким чином серед уламків римського амфітеатру до завоювання Франції. Відтак я притискав до себе скарб, який, разом з моїми сорочками, плащем, жерстяною флягою, обплетеним бутлем і маленьким томом Гомера, був такий важкий, що примушував мене харкати кров’ю. Я намагався запхнути «Атала» разом з непотрібними мені патронами до патронташа; товариші сміялися з мене і виривали аркуші, які з обох боків витикалися з-під шкіряної покришки. Мені до помочі стало Провидіння; якось я ночував на сіннику, а прокинувшись ранком, виявив, що у мене пропали з ранця всі сорочки; писанину злодії не взяли. Я подякував Господу; це нещастя, зберігши мою славу, врятувало мені життя, адже ті шістдесят фунтів, які я носив за плечима, зрештою довели б мене до сухот. «Скільки у мене сорочок?» – питав Генріх IV у свого слуги. «Дюжина, Ваша Величносте, та й ті драні». – «А носових хусток вісім, так?» – «Тепер уже тільки п’ять». Беарнець виграв битву під Іврі, не маючи сорочок; я теж залишився без сорочок, та це не допомогло мені повернути трон його нащадкам.

      10

      Солдатське життя. – Прощання з колишньою французькою армією

Лондон, квітень – вересень 1822 року

      Ми дістали наказ виступити у напрямі Тіонвіля. За день ми проходили п’ять-шість льє. Погода була бридка, ми крокували під дощем по коліна в болоті, горлаючи: «О Річарде! О мій король!» або: «Бідний Жак!». Діставшись до стоянки і не маючи ні обозу, ні провіанту, ми разом з ослами, що пленталися за нашими колонами, як за арабським караваном, розходилися по сусідніх фермах та довколишніх селах, сподіваючись розжитися провізією. Ми справно платили за харчі; проте я був покараний позачерговим призначенням у караул за те, що через недоумство зірвав у саду якогось замку дві груші. «Висока дзвіниця, глибока річка і вельможний пан – погані сусіди», – свідчить прислів’я.

      Ми ставили намети абияк і безупинно били по даху, щоб брезент натягався і не протікав. У кожному наметі розміщувалося по десять солдатів; куховарили всі по черзі; один ішов по м’ясо, другий по хліб, третій по дрова, четвертий по солому. В чудово варив суп: усі дуже хвалили його, особливо коли я додавав у юшку молоко та капусту, як роблять у Бретані. В ірокезів я навчився не звертати


Скачать книгу