Замогильні записки. Франсуа Рене де Шатобріан
Читать онлайн книгу.
ідеї, одній системі, одній меті, одній людині, те відвертає нас від іншої ідеї, іншої системи, іншої мети, іншої людини.
‹Шатобріан та його брат дістають фальшиві паспорти і готуються до від’їзду за кордон разом зі слугою брата Луї Пулленом на прізвисько Сен-Луї›
7
Ми з братом вирушаємо в дорогу. – Пригода з Сен-Луї. – Ми перетинаємо кордон
15 липня о шостій ранку ми сіли в диліжанс: наші місця були поряд з візником; слуга, нібито з нами незнайомий, разом з іншими мандрівцями влаштувався усередині карети. Сен-Луї був сомнамбулою; ночами в Парижі він підводився з ліжка і з розплющеними очима вирушав на пошуки господаря, продовжуючи при цьому міцно спати. Не прокидаючись, він роздягав мого брата, укладав його в ліжко, на все, що йому говорили, відповідав: «Знаю, знаю» – і прокидався тільки тоді, коли в обличчя йому бризкали холодною водою; це був велетень років сорока, на зріст близько шести футів і на додачу до свого велетенського зросту ще й бридкий на виду. Бідолаха, який усе життя служив у мого брата, мав до нього найщирішу повагу; він ніяково почувався за вечерею, змушений сидіти з нами за одним столом. Наші супутники, великі патріоти, у яких весь час тільки й балачки було про аристократів, яких слід вішати на ліхтарях, посилювали його страх. Думка про те, що, перш ніж досягти армії принців, нам доведеться пробиратися крізь австрійську армію, остаточно скаламутила його розум. Він забагато хильнув, потім сів на своє місце в диліжансі; ми ж повернулися на своє переднє сидіння.
Серед ночі ми почули, як мандрівці, висунувшись у віконце, волають: «Стій, кучере, стій!» Диліжанс зупиняється, дверцята відчиняються, чути жіночі та чоловічі голоси: «Виходьте, громадянине, виходьте! Нічого, нічого, вилазь, свиня! Це розбійник! Іди, йди собі!» Ми теж вийшли. Ми бачили, як Сен-Луї стусанами викидають з карети, він встає, обводить все навкруги поглядом розплющених незрячих очей і, як є, без капелюха, подається навтьоки у напрямку Парижа. Ми не могли за нього заступитися, інакше викрили б себе; довелося покинути його напризволяще. Його схопили в першому ж селі, і він заявив, що є слугою пана графа де Шатобріана і живе в Парижі на вулиці Бонді. Кінна поліція передавала його із загону в загін, доки врешті-решт доставила до президента де Розамбо; свідчення цього бідолахи стали доказом нашого від’їзду в еміграцію й привели мого брата та його дружину на ешафот.
Уранці за сніданком наші супутники разів двадцять переповіли всю історію: «У цього чолов’яги не всі дома; він марив наяву; він говорив дивні речі; ймовірно, це вбивця, що ховається від правосуддя». Ці ґречні громадянки червоніли, обмахуючись зеленими паперовими віялами а la Конституція. З розповідей попутників ми відразу зрозуміли, що причиною цьому є сомнамбулізм, а ще страх і хміль.
Приїхавши до Лілля, ми заходилися шукати людину, яка переправила б нас за кордон. У емігрантів були свої агенти порятунку, що врешті-решт перетворилися