Замогильні записки. Франсуа Рене де Шатобріан
Читать онлайн книгу.
Обід у барона де Бретея. – Рівароль. – Від’їзд до армії принців. – Дорога. – Зустріч із прусською армією. – Я приїжджаю до Тріра
Брюссель був штаб-квартирою емігрантської знаті: найелегантніші паризькі пані і найчепуристіші кавалери, що бажали ходити не інакше як в ад’ютантах, сподіваючись на перемогу, марнували час у розвагах. Обряджені в гарні, з голочки мундири, вони нічим не хибили проти вимог своєї легковажності. Значні суми, яких могло б стати на кілька років, бувало, розтринькувалися за лічені дні: навіщо економити, адже ми з дня на день повернемося до Парижа… На відміну від рицарства давнього ці блискучі кавалери готували себе до слави за допомогою перемог любовних. Вони згорда оглядали нас, дрібних провінційних дворян або бідних офіцерів, змушених стати солдатами, крокувати пішки, з ранцем за плечима. Ці Геракли, що пряли пряжу коло ніг своїх Омфал, дослали нам веретена, які ми їм повернули, задовольняючись своїми шпагами.
У Брюсселі мене чекав мій скромний багаж, що добрався за допомогою різних прийомів туди раніше за мене: він складався з мундира Наваррського полку, невеликого запасу білизни та моєї неоціненної писанини, з якою я не міг розлучитися.
Нас із братом запросив на обід барон де Бретей; у нього я зустрів баронесу де Монморансі, на той час юну і прекрасну, котра нині стоїть на порозі смерті; гнаних єпископів у муарових сутанах із золотими хрестами; юних чиновників, що стали угорськими полковниками, та Рівароля, якого побачив тоді вперше і востаннє в житті. Я не знав його імені; мене вразили промови цього чоловіка, який просторікував без угаву, змушуючи оточення слухати його як оракула. Дотепність Рівароля йшла на шкоду його талантові, уміння говорити – умінню писати. З приводу революцій він сказав: «За першим ударом дістається Богові, за другим – усього лише мертвому мармуру». Я знов убрався в жалюгідний мундир молодшого лейтенанта піхоти, після обіду мені необхідно було рушати далі, і ранець мій чекав мене за дверима. Обличчя моє ще залишалося засмаглим і обвітреним, темне волосся не було завите. Мій вигляд і моє мовчання бентежили Рівароля; барон де Бретей, зауваживши його тривожну цікавість, допоміг йому. «Звідки прибув ваш брат?» – запитав він у мого брата. «З Ніагари», – відповів я. – «З водоспаду!» – скрикнув Рівароль. Я промовчав. Він обережно вів далі: «І ви прямуєте…» – «Туди, де б’ються», – відрубав я. Всі встали з-за столу.
Я ненавидів самозакоханих емігрантів на зразок цих; мені не терпілося зустріти рівню, таких самих переселенців, як я, які мали б шістсот ліврів річного доходу. Можливо, ми були дурні, але ми хоча б оголяли свої клинки і бажали перемоги не заради себе.
Брат мій залишився у Брюсселі при баронові де Монбуасьє, який узяв його до себе ад’ютантом. Я ж вирушив до Кобленця сам.
‹Шлях до Кобленця›
Прусську армію я зустрів між Кобленцем і Тріром. Рухаючись уздовж колони і діставшись до гвардійців, я побачив гармати і зрозумів, що вони готові до бою. Король і герцог Брауншвейзький займали центр каре,