Волога і різка, мов контури дерев,

      в повітрі застряє Господня арматура.

      Вистуджується день, холоне між дверей

      блукаюча вода – твоя температура.

      Поважне надбання – ця вогкість по ровах,

      ці розчерки птахів, що в’язнуть сторожами,

      допоки будуть нам стояти в головах

      великі небеса великої держави.

      Це коливання, цей тижневий падолист,

      це обважніле тло, немов червона паста.

      Розхитуєш містки, якими подались, —

      так легко перейти, така спокуса впасти.

      Бачиш за склом весняне розмаїття —

      сірі шинелі піхотного полку.

      Жвавий двірник над рештками сміття

      губить мітлу, мов незрячий голку.

      Тепле коріння нічного саду.

      Виллю на руки нагріту воду.

      Будуть вертати птахи, не до ладу

      в нашу влітаючи непогоду.

      Буде й мені паперова квітка,

      змішана кров, таємна форсунка,

      в довгому списку поважна примітка,

      перша невизначеність у стосунках.

      Буде й на цьому домі знамено.

      Падати гамузом буде листя.

      Адже птахи пролітають повз мене —

      принаймні на це вони спромоглися.

      Пізній нехитрий Божий маневр —

      місяць росте, наче плід у шлунку.

      Серпень, чіпкий, попри те, що мине,

      впевнено згущує фарби в малюнку.

      Теплі циклони, мов слід поцілунку,

      гоять природи розхитаний нерв.

      Грунт вистигає. Дотик руки

      зміщує тіні предметів. Садиби

      мітяться сонцем. Важкі будяки,

      мов смолоскипи чекають, коли би

      трапився кремінь, і купчаться риби

      тромбами в синій жилі ріки.

      Мов сновидіння на кінчиках вій,

      передосіння східна Європа

      нині застигло німує, і твій

      голос приходить, ніби хвороба,

      крізь непричинені кимось ворота,

      легко, мов пошесть або суховій.

      Бачиш сама, що чекає за цим —

      наші дерева, недбало убрані

      в чорного неба масний антрацит,

      наші водойми, відкриті, мов рани,

      нас роз'єднали. Замкнуто брами.

      Висне повітря, мов зібганий цинк.

      Врісши у світ, що сльозивсь на очах,

      ми не вважали наслідки рішень

      чимось аж надто важливим. Свіча

      наша горіла солодше й скоріше.

      Ми володіли доволі не гіршим

      проміжком часу, котрий навчав

      переступати власний поріг,

      гаяти день на майданах провінцій,

      жити під небом, що дише вгорі

      тепло і часто, як дихають вівці.

      Ми розумілись на нашому віці,

      мов на таємній і рідкісній грі.

      Стрімко, мов подих на рівні грудей,

      вранішні стигми, планети і