Приходить остання середа перед Великоднем.

      Ісус з апостолами відстоює службу в одномуз православних храмів.

      По тому розходяться, домовившись на завтра про зустріч.

      Ісус знаходить оливковий гай і починає молитись.

      Приходить ніч. Земля вихолоджується.

      Оливкове листя, мов зелені згустки повітря, висне над головою.

      Хідники порожніють. З’являється апостол Петро,

      лягає на траву і, загорнувшись у ковдру, намагається заснути.

      Приходять зірки. Вітер поступово стихає.

      Петро не може заснути і дивиться в небо.

      Нічні птахи полюють на невидиму здобич.

      Петро, засинаючи, слухає голос учителя.

      Вранці приходить гурт садівників.

      Повільно йдучи, обмінюються новинами.

      Знаходять Ісуса. Той страшиться і жахається,

      що ця чаша його проминула.

      Всі кріплення важких снігів,

      всі накопичення ремесел,

      всі тіні дотиками весел

      лишають поміж берегів

      сліди – ці вервиці тугі

      між зим і весен.

      Сльота перекладає прес

      турбот на голови містечок,

      на вигини дбайливі течій.

      Без попереджень і адрес

      стікає приміських небес

      солодкий кетчуп.

      Тендітні злами забуття,

      невидимі для ока межі.

      Примхлива змога стати межи

      Усіх світил, чия кутя

      ляга на радіомережі

      без вороття.

      Втинаючись в глибоке тло

      дитячих видив, переміщень,

      з усього плетива приміщень,

      з усього світла, що текло

      повз очі, постає стебло,

      пробивши днище.

      Нічний вібруючий бузок.

      Під вікнами, як сіль у рані,

      потужний звук, що рушить грані —

      дерева проливають соки,

      мов труби схованих в пісок

      важких органів.

      Набряклі залози весни

      над стінами районних центрів.

      З яких чіпких підземних нетрів,

      з чиєї вогкої вини

      постануть ще подібні сни —

      густі й відверті?

      І цей нашвпропрклий мед,

      прозора