Падає сніг. Засинає лоза.

      Тонко ступивши на трави і ріки,

      Бог роздивляється, як зіслиза

      в урвище степу обрис шуліки.

      З Божого ока, зім’явши повіки, —

      здібний пластун – виповзає сльоза.

      Вранці, без розпізнавальних ознак,

      з голих дерев оббиваючи іній,

      падає янгол – літун-одинак,

      рушить химерну довершеність ліній,

      з чим і вмирає, лишивши, однак,

      срібний тривожний дюралюміній.

      Сонце прямує попри дахи.

      Збірники прози, ранкові моління.

      Ми зберегли, наче кисень – птахи,

      присмак причетності до покоління,

      котрий хвилює, мов перше гоління

      шкіру. Надходять волхви й пастухи,

      щоб розумітись на цій глибині.

      Втіха – доволі поважний набуток

      в нашому віці. Падає сніг.

      Падає сніг. Все віджито й забуто.

      Непереможно, легко, розкуто,

      на ліхтарі, на міста, на вогні.

      Пепсі,

      лиши мені тепле взуття і сухе волосся.

      Заводи і фабрики Лівобережжя кінчають від тискуm своєї любові.

      Дивись, як тоншає листя,

      як легке підпільне багатоголосся

      ворушить до ранку сутінки свіжі і паперові.

      Із наших вулиць зникають службовці, комахи, юродиві;

      мерзнуть яблука, діти, працюють вантажники.

      Тепер ось почнуться завії – нові сторінки у загальному спротиві,

      почнеться різдв’яний драп, опалення, щедрі затяжки.

      Лиши мені в’язані ковдри з довгою ниткою холоду,

      з давленими цитринами,

      з танковими формуваннями.

      Moi коридори вільні, але я втрачаю нагоду,

      так і не змігши відмовитись від награного хвилювання.

      Тому, якщо вона схоче позбутись нашої з нею праці,

      якщо вона стане мотати жовані плівки, місити цей суглинок,

      дай, Боже, ніжності до її навчених пальців,

      дай Боже співу до її слухавок.

      Саме з’явиться привід не виходити з дому,

      розписувати авторучки, плекати шлункову судому.

      Пливе косяк широкою річкою.

      В’ється дим сирою вуздечкою.

      З лівого боку сходить місяць

      над моєю аптечкою.

      немає нічого тривалішого за ці речі

      немає нічого ріднішого за ці муки

      на виїзді з міста сніг ляже на плечі

      торкнувшись йому лиця наче жіночі руки

      дорогою