Горить свiча. Володимир Малик
Читать онлайн книгу.
правди діти, – погодився боярин. – Найменшенька вона у нас – от і розбалували. Особливо прив’язалися до неї ми з бояринею, коли зник Ілько… От ми всю любов нашу перенесли на Янку… Коли б трапилося з нею, не дай Боже, нещастя, то не знаю, що б з нами було! Ось так, друже мій… А тепер – лежи і видужуй! Може, тобі щось треба – кажи! Все тобі буде – їжа, одяг, кінь, зброя! Все буде!
– Дякую, боярине, за щедрість… Але зараз мені нічого не треба. Хіба що одну дрібницю – ножиці і дзеркальце, щоб підстригти свої патли, що виросли, як у попа, та бороду й вуса підправити або й зовсім обстригти.
Дмитро усміхнувся.
– Тільки й того?.. Я зараз пришлю Василакія. Він не тільки умілий, знаючий лікар, а й добрий цирульник. Як скажеш, так і зробить… Цей гречин – на всі руки майстер.
Гречин не забарився. На цей раз він приніс з собою не чорну скриньку, а велику дерев’яну тацю, на якій стояв глек з окропом, лежали ножиці, грецька бритва з тонкою ручкою із баранячого рога, бронзове дзеркало, мило, гребінець.
– Хочеш стати гарним, юначе?
– Хочу стати молодим.
– Молодість та здоров’я – то і є краса… Помаленьку підводься і сідай на стілець – я почаклую біля тебе. Ось так! – Василакій узяв до рук гребінця і ножиці. – Але спочатку поглянь на себе. Бачиш?
Добриня заглянув у піднесене гречином добре відполіроване жовтувате дзеркало і побачив у ньому незнайомого, зовсім чужого чоловіка з патлатою кучмою на голові і густою скуйовдженою бородою.
Господи! Невже це я? Таке страховисько! Недарма Янка з такою огидою на мене дивилася!
Він уперше так зблизька і так пильно розглядав себе, бо раніше міг робити це, лише дивлячись у воду, і був здивований і збентежений тим, що побачив.
– Боже, яким страшним я, мабуть, здаюся для всіх! – не втримався від зітхання Добриня, повертаючи дзеркало лікареві.
Василакій блиснув зубами.
– Ось що таке молодість! Жадоба життя! Потяг до краси!.. А в мої літа цього вже не відчуваєш!
– Скільки ж вам?
– З півсотні звернуло… – і Василакій почав ножицями чикрижити густого Добрининого чуба.
– Ви служите у боярина?
– Я служу, юначе, кожному, хто потребує моєї допомоги. В тім числі і воєводі Дмитру та його домочадцям. Двері багатьох київських вельмож широко і гостинно розчиняються переді мною. Навіть князівські. Бо хвороба нікого не минає.
– І давно ви вже в Києві?
– Та вже встиг стати справжнім киянином, бо приїхав на Русь за п’ять літ до того, як помер князь Рюрик[44], батько князя Володимира Рюриковича.
– Ого, тридцять літ! А додому не тягне?
– Ще й як тягне! Як згадаю свої Салоніки, то, здається, на крилах пролетів би, аби хоч раз глянути на рідні місця, на голубе море, на дикі гори, на дорогі серцю могили матері та батька… Батьківщиною, мій юначе, завжди є та земля, де ти прожив перші двадцять літ, а потім проживи ти в іншому, навіть кращому, місці і сорок, і шістдесят, а тебе все тягтиме на землю твого дитинства і твоєї юності, бо дитячі та юнацькі почуття і враження, свіжі, чисті, найсильніші,
Князь Рюрик, сучасник «Слова», помер 1215 року.