Горить свiча. Володимир Малик
Читать онлайн книгу.
на світі! І нехай тоді князь чи боярин зрівняється щастям зі мною!
– Я бачу, ти сердишся, – примирливо сказала юна бояришня. – Не сердься! Я ж прийшла не для того, щоб дратувати тебе, а принесла вечерю своєму рятівникові… Їж – і поправляйся, бо без цього не доїдеш ти до свого Калинового Кута! – І вона, крутнувшись на одній нозі, вибігла прудко з хоромини.
3
Страшна тривога, що охопила було киян при появі Менгу-хана, поволі улягалася. Татари так же хутко зникли, як і з’явилися, і це несподіване зникнення одні приписували висоті і неприступності київських справді могутніх, може, наймогутніших на Русі, валів, а інші – заступництву Господа Бога. Але і ті, й інші поволі почали вірити в те, що небезпека минула, вогняним смерчем опаливши лише навколишні села. Знову відчинилися ворота міста, завирували міські торговища, запрацювали і на Горі, і на Подолі ремісники, весело забелемкали дзвони церков, скликаючи прихожан до утрені, обідні та вечерні. А коли Дмитро послав гінців аж до Переяслава та до Росі і ті, повернувшись, сповістили, що ворога ніде не зустріли, кияни і зовсім полегшено зітхнули:
– Слава Богу, пронесло!
В один із таких днів за обіднім столом зібралася вся боярська родина. Вийшли і обидва поранені – боярин Микола Дмитрович та Добриня. У боярина ще боліла рука, і вона лежала у нього на грудях, підв’язана через плече рушником, а Добриня почував себе вже зовсім дужим. Неглибока рана швидко затягнулася і нагадувала про себе лиш зрідка ледь помітною сверблячкою. Він надумав завтра вирушити до Калинового Кута і хотів після обіду сказати про це бояринові Дмитру, але той випередив його. Закінчивши обід і витерши рушником рота, він поклав свою правицю на плече Добрині.
– Ну, парубче, знудьгувався, бачу, ти тут? Рвешся додому?
– Рвуся, боярине.
– Завтра поїдеш… Для тебе вже все приготовлено в дорогу. І кінь стоїть під сідлом – це тобі подарунок від мене і нас усіх.
– Дякую, боярине, – вклонився Добриня. – Вік пам’ятатиму всіх вас!
– Не поспішай дякувати… Я сказав не все…
– Я слухаю, боярине.
– Бачиш, Київ залишився сиротою: князь наш утік, забравши з собою військо. А я не думаю, що Батий обмежиться однією розвідкою. Раз була розвідка, то рано чи пізно і вся орда прийде сюди. А у нас – обмаль зброї. Потрібна криця, щоб кувати мечі, наконечники для стріл та списів, пластини для лат, дріт для кольчуг. А де її взяти? Криці потрібно, багато криці! Отож я й подумав, що ти з батьком та братами, якщо живі, витопиш її і привезеш до Києва, прямо мені, бо думати про все місто, поки немає князя, мушу я. А я вже тут подбаю, щоб зброярі зробили з неї те, що нам потрібно… Зрозумів?
– Зрозумів, боярине. Якщо батько та брати живі, я скажу їм, і ми вже постараємося!
– Друже мій, якщо, не дай Боже, нікого з твоїх немає в живих, бо ж минуло аж п’ять років, як ти розстався з ними, то збирай сільських умільців, копай руду і витоплюй крицю сам. Без неї Києву – як без рук!
– Розумію, боярине, і зроблю все, що зможу, – запевнив Добриня.
Другого дня після сніданку