Горить свiча. Володимир Малик
Читать онлайн книгу.
знову виручив його.
– А мені… Мені не судилося… Не всі тії та вінчаються, що любляться та кохаються, брате.
– І ти не маєш жалю на мене? І на Милану?
– Я вам бажаю щастя!
Василь полегшено зітхнув, очі його заясніли. Видно було, що з його душі спав тягар.
– Дякую, брате. У тебе добре серце.
Щоб змінити цю нелегку для обох розмову, Добриня перевів погляд на молодичку, що годувала малого кашею. Підморгнув Іванкові:
– А це твоя?
– Моя, – відповів юний, ще безвусий Іванко. – Агафія… А по-простому – Гапка, або Гафійка.
– Із якого роду?
– Із роду Лебедичів, Корнія Лебедича дочка…
– Гарна молодиця… А наслідника як назвали?
– Теж Добриком… Добринею… – Чорнявий Іванко усміхнувся широко, приязно і своїм ясним поглядом приголубив жону і сина.
Добриня крякнув, здивовано розвів руками.
– І цього в мою честь?
– І цього на згадку про тебе, брате.
– Мабуть, довго житиму, коли ви всі мене так любите.
– Живи, брате, всім на радість, – відповів Іванко.
В хату зайшла Милана з Добриком. Поставила біля порога цеберце з білизною, роздяглася сама, розкутала Добрика – і той відразу побіг до двоюрідного братика. Милана була бліда, дивилася сторожко, напружено, ніби виважувала, що тут трапилося без неї і як їй триматися на людях. Тепер, коли вона роздяглася і залишилася у полотняній вишитій сорочці і сукняній плахті, Добриня побачив колишню свою наречену, молоду і гарну, ніби і не минуло тих проклятих п’ять років, що розлучили їх. Туга русява коса золотисто-срібною короною обрамляла її голову, а сама вона була струнка і гнучка, як молода очеретина.
Добриня відчув, як знову заскніло-заскімлило серце, а в душі почала підніматися важка хвиля жалю. Розум казав: «Змирися! Що втратив, того не повернеш!» А серце кричало-волало: «Не хочу, не можу змиритися, бо втрачено найдорожче – щастя».
Він сидів мовчки, закам’яніло. Помітивши, як глипнула на нього від печі Ганночка, подав їй ледь помітний знак очима, щоб мовчала, та сестра або не зрозуміла, або ж навмисне не захотіла зрозуміти і запитала голосно:
– Милано, чому не вітаєшся з гостем? Хіба не впізнала?
Милана зашарілася.
– Впізнала відразу… Ще там, на озері… Коли Добриня їхав додому…
– Ну й що?
– А нічого! – твердо відповіла молодиця. – Привіталися, та й по всьому! А тобі що?
– Мені? – здвигнула плечима Ганночка. – Мені теж нічого!
– Ну то й мовчи! – відрізала Милана сердито.
Зайшов батько – і сварка, що назрівала, припинилася.
Мати подала вечерю. Їли мовчки, як здавна було заведено в їхній сім’ї та й повсюдно на селах. Спочатку з великої череп’яної миски сьорбали дерев’яними ложками запашний, з олією та цибулею, пшоняний куліш, заїдаючи його житнім хлібом, а потім на закуску були пироги з сиром та калиною. Запивали їх холодним молоком, Добриня весь час переводив погляд з одного обличчя на інше.
Мати