Горить свiча. Володимир Малик
Читать онлайн книгу.
Навіщо такі сумні думки?
– Е-е, голубе, ми короткочасні гості на цьому світі. Не встигаєш надивитися на золоте сонце та голубе небо, як вічність уже стукає до тебе в двері – виходь!.. Добре, що Менгу-ханові не захотілося мерзнути під валами Києва. А коли б трапилося навпаки? От і був би кінець! Може, не всім, та багатьом. Бо я не вірю, що Київ витримає облогу. Адже Переяслав і Чернігів не витримали, а захисники там не менш мужні, ніж наші! – Василакій намочив у гарячій воді рушничок і витер ним залишки мила на Добрининому обличчі. – Ну, парубче, тепер видно, що ти й справді парубок, а не старий дід! Поглянь у дзеркало! Впізнаєш себе? Це, братику, мистецтво – змінювати людську натуру! Ви, руси, до цього не додумалися, а ми, греки, здавна це робимо…
– Однак у вас борода!
Василакій усміхнувся.
– З ким поведешся, у того і наберешся! – і подав дзеркало.
Добриня глянув – і обімлів.
– Ой! Невже це я?
На нього дивилося чиєсь чуже, незнайоме обличчя: худі, обсмалені морозом щоки блищали, як вичинена шкіра. Тепер, коли раптом не стало вусів і бороди, виразніше виділялися брови і особливо очі, що напружено слідкували за кожним його порухом, а чуб, добре прополосканий дніпровською водою, а нині підрізаний над чолом і поза вухами, лежав темною пухкою копицею на крупній довгастій голові.
Щоб краще себе розгледіти, Добриня повернувся до вікна. Та різкий біль у спині пронизав його тіло наскрізь. Він схитнувся, випустив дзеркало.
– Ти забув, хлопче, що нині одержав гостинця від Менгу-хана, – пробурчав Василакій, підхоплюючи його попід руки. – Лягай, сину, лягай – і не ворушися!
І допоміг йому добратися до ліжка.
2
Поки Василакій, прибираючи, шаргав ногами, брязкав ножицями та бритвою, Добриня, пересилюючи біль, тихо лежав на лівому боці, обличчям до вікна, і дивився крізь вузькі шибки на ясне голубе небо. Лежав, думав про те, що сталося з ним за останні два дні, і не вірив сам собі. Мов крізь марево, ввижалося жовте, з рідкими вусами і такою ж рідкою бородою обличчя Менгу, купання у дніпровському прогної, сперечання Жокте з киянами і вбивство послів, а сьогодні – вбивство у відповідь цілої сотні полонеників… Невже це не сон? Невже він сам був учасником цих страшних подій?
Так, був. Бо ще вчора носив на плечах дрантя монгольського богола, а нині лежить у чистій постелі київського тисяцького, ще вчора за своє життя, яке кожної миті могла обірвати чужинська шабля, не дав би й ногати, а сьогодні він вільний і тим – щасливий.
Яке це щастя – бути вільним! Не бути рабом!
Він не почув, як вийшов з хоромини гречин, як причинилися за ним двері. Біль поволі затихав, приємне тепло огорнуло його зі всіх боків, і, сам того не помічаючи, він склепив повіки…
Прокинувся від того, що відчув на собі чийсь пильний погляд. Розплющив очі – і побачив посеред хоромини Янку з великою дерев’яною тацею в руках. Він ще не зовсім прийшов до тями, ще не струснув з себе залишки дрімоти, а тому подумав, що побачив її вві сні. Вразив