Горить свiча. Володимир Малик
Читать онлайн книгу.
спитав батько. – Невже наші князі розучилися воювати? Невже витязі перевелися на нашій землі? Скажи мені… Тільки чудо врятувало Калиновий Кут, коли бузувіри палили Княжичі та Жорнівку…
– Це ваше щастя, що вони не дісталися сюди, – похитав головою Добриня. – А то б…
– Невже вони повернуться? Як ти гадаєш, Добрине? – спитав Іванко, з сумом глянувши на Агафію та синка. – Невже і до нас дістануть? А може, пронесе? Може, їм уже вистачить тієї крові, що пролили на нашій землі?
– Не вистачить, – похмуро відповів Добриня. – Ой, боюся, не вистачить… Як пригадаю, з якою жадобою дивився хан Менгу на Київ, то аж моторошно стає. Чує моє серце, повернуться – сумніву не маю!
Всі пригнічено мовчали. Одні діти, не звертаючи уваги на старших, бавилися нехитрими іграшками, весело цвірінчали, а то й тузалися, не поділивши щось між собою.
– Що ж нам робити? – спитав батько. – Ждати смерті, як віл обуха, чи тікати світ за очі?
Добриня підпер щоку рукою, замислився. Ну що тут порадиш? Правда, рік, проведений у стані ворога, багато чого навчив. Не раз він бачив неймовірну жорстокість завойовників: людей – і старих, і малих – витинали до ноги, добро грабували, а оселі спалювали. Іноді ж, особливо на селах, лише грабували, ґвалтували, але не вбивали і не палили – щадили майбутніх данників. Рятувалися також ті, хто заздалегідь тікав у недоступні місця, де їх ніхто не міг знайти, – в глухі ліси, в болота, яри, печери. А коли навала котилася далі, поверталися додому… Та хто може поручитися, що найгірше лихо обмине стороною Калиновий Кут?
– Кияни, звичайно, будуть оборонятися, – тихо, з роздумом промовив він. – Хоча князь Михайло залишив їх, ніхто і думки не має піддатися ворогові без бою. Воєвода Дмитро просив мене, не барячись, привезти йому криці, щоб київські ковалі мали з чого накувати мечів та наконечників для списів та стріл. Я пообіцяв. Тож уже з завтрашнього дня треба нам ставати до роботи…
– Криці ми заготовимо, – сказав батько. – Вона допоможе киянам. А як же нам? Хто порятує Калиновий Кут?
– Самим треба рятуватися!
– Таж як?
– Передусім у лісі, на горах, на найвищому дереві, а може, й на кількох деревах влаштуємо виту, щоб стежити за дорогами. Якщо вчасно помітимо нападників, то зможемо втекти з села в ліси, заховатися в непролазних нетрях, у хащах, у ямах та криївках, які зробимо заздалегідь. Когось, звичайно, знайдуть. Але ж не всіх! Комусь пощастить врятуватись…
– Ну, якщо татари нападуть зимою, то по наших слідах у снігу швидко знайдуть нас і переловлять, мов куріпок, – зітхнув Василь.
– Цьому можна зарадити, – заперечив Добриня. – Після кожного снігопаду треба буде наробити в усі кінці безліч слідів – пройти пішки, проїхати верхи чи на санях. Це зіб’є татар з пантелику… До того ж вони самі, коли оточуватимуть село, залишать після себе ще більше слідів…
Але ж вони можуть напасти не взимку, а весною, літом чи восени. Тоді легше буде заховатися… Знаю, не всім пощастить, але ж не всіх і знайдуть – хтось