«Ні, вже не те, підтопталась

      Моя стара сила,

      Утомився; а все це ви

      Так розворушили,

      О бодай вас! Що то літа!

      Ні, вже не до ладу,

      Минулося. Іди лишень

      Полудновать лагодь,

      Гуляючи, як той казав,

      Шматок хліба з’їсти.

      Іди ж, доню, а ти, сину,

      Послухаєш вісти.

      Сідай лишень. Як убили

      Твого батька Йвана

      В Шляхетчині, то ти ще був

      Маленьким, Степане;

      Ще й не лазив…» – «То я не син,

      Я не син ваш, тату?..»

      «Та ні, не син; стривай лишень.

      От умерла й мати,

      Ти й зостався; а я й кажу

      Покойній Марині,

      Таки жінці: „А знаєш що!

      Возьмім за дитину“, —

      Тебе б то це. „Добре“, – каже.

      От ми й спарували

      Вас з Яриною докупи…

      А тепер осталось —

      Ось бачиш що? ти на порі,

      І Ярина спіє…

      Треба буде людей питать!

      Та що-небудь діять!

      Як ти скажеш?» – «Я не знаю,

      Бо я думав теє…»

      «Що Ярина сестра твоя?

      А воно не теє…

      Воно просто, як любитесь,

      То й жінкою буде.

      Та перш ось що! треба буде

      І на чужі люди

      Подивитись, як живуть:

      Чи орють,

      Чи не на ораному сіють

      І просто жнуть,

      І немолоченеє віють,

      Та як і мелють, і їдять —

      Все треба знать.

      Та от як, брате: треба в люди

      На год, на два піти

      У наймити;

      Тойді й побачимо, що буде.

      Бо хто не вміє заробить,

      То той не вмітиме й пожить.

      А ти як думаєш, небоже?

      А коли хочеш, сину, знать,

      Де лучче лихом торговать,

      Іди ти в Січ; як Бог поможе,

      Там наїсися всіх хлібів.

      А я їх їв.

      І досі нудно, як згадаю!..

      Коли заробиш, принесеш,

      А не заробиш, поживеш —

      Моє добре; та звичáю

      Козацького наберешся,

      Та побачиш світа, —

      Не такого, як у Братстві,

      А живі мисліте

      На синьому прочитаєш;

      Та по-молодечій

      Будеш богу молитися,

      А не по-чернечій

      Харамаркать. Отак, сину.

      Помолимось Богу

      Та сивого осідлаєм —

      І гайда в дорогу!

      Ходім, лишень, полудновать.

      Що ти там, Ярино,

      Змайструвала?» – «Уже, тату».

      «Отаке-то, сину!»

      Ні їсться, ні п’ється, і серце не б’ється,

      І очі не бачать, не чуть голови,

      Неначе немає, ніби неживий,

      Замість шматка хліба за кухоль береться;

      Дивиться Ярина та нишком сміється:

      «Що це йому стало? ні їсти, ні пить,

      Нічого не хоче! чи не занедужав?

      Братику Степане! що в тебе болить?» —

      Очима спитала. Старому байдуже,

      Нібито й не бачить. «Чи жать, чи не жать,

      А сіяти треба, – старий розмовляє,

      Нібито до себе. – Анумо вставать.

      Може, до вечерні ще пошкандибаю.

      А