Отак на улиці, під тином,

      Ще молодий кобзар стояв

      І про невольника співав.

      За тином слухала Ярина —

      І не дослухала, упала.

      «Степаночку! Степаночку! —

      Ридала, кричала. —

      Степаночку, моє серце,

      Де ти забарився?

      Тату! тату! Це Степан наш!

      Ідіть подивіться».

      Прийшов батько, розглядає,

      Насилу Степана

      Розпізнає; отак його

      Зробили кайдани.

      «Сину ти мій безталанний,

      Добрая дитино!

      Де ти в світі пробувався,

      Сину мій єдиний?»

      Плаче старий, обнімає,

      І сліпий мій плаче

      Невидющими очима,

      Мов сонце побачив.

      І беруть його під руки,

      І ведуть у хату,

      І вітає Яриночка,

      Мов рідного брата.

      І голову йому змила,

      І ноги умила,

      І в соро[ч]ці тонкій, білій

      За стіл посадила.

      Годувала, напувала,

      Положила спати

      На перині… і тихенько

      Вийшла з батьком з хати.

      «Ні, не тр[е]ба, мій таточку,

      Не треба, Ярино!

      Подивіться: я загинув,

      Навіки загинув.

      За що ж свої молодії

      Ти літа погубиш

      З калікою… Ні, Ярино,

      Насміються люди,

      І Бог святий покарає,

      І прожене долю

      З ції хати веселої

      На чужеє поле.

      Ні, Ярино, Бог не кине,

      Ти найдеш дружину,

      А я піду в Запорожжя.

      Я там не загину,

      Мене люблять…» – «Ні, Степане,

      Ти моя дитина,

      І Бог тебе покарає,

      Як мене покинеш».

      «Оставайся, Степаночку!

      Коли не хоч братись,

      То так будем. Я сестрою,

      А ти мені братом,

      А дітьми йому обоє,

      Батькові старому.

      Не йди, серце,