І барвінком, і рутою

      І рястом квітчає

      Весна землю, мов дівчину

      В зеленому гаї.

      І сонечко серед неба

      Опинилось, стало,

      Мов жених той, молодую

      Землю оглядало.

      І Ярина вийшла з хати

      На світ Божий глянуть,

      Ледве вийшла… Усміхнеться,

      То піде, то стане,

      Розглядає, дивується,

      Та любо, та тихо,

      Ніби вчора народилась…

      А лютеє лихо…

      В самім серці повернулось

      І світ заступило.

      Як билина підкошена,

      Ярина схилилась;

      Як з квіточки роса вранці,

      Сльози полилися.

      Старий батько коло неї,

      Як дуб, похилився.

      У Києві великому

      Всіх святих благала;

      У Межигорського Спаса

      Тричі причащалась.

      У Почаєві святому

      Ридала, молилась,

      Щоб Степан той, тая доля

      Їй хоча приснилась!..

      Не снилося. Вернулася.

      Знову забіліла

      Зима біла. Знову весна

      Рястом червоніла;

      Знов Ярина вийшла з хати

      На світ дивуватись.

      Та не святих вже благати —

      Ворожки питати.

      І ворожка ворожила,

      Пристріт замовляла,

      Талан-долю за три шаги

      З воску виливала.

      «Он бачиш, кінь осідланий

      Маха головою.

      А он їде, а онде йде

      Дідусь з бородою.

      Ото гроші. Бач, віскривий,

      Якби догадався

      Та втер йому; отже й утер.

      Дивися – сховався

      За могилу, лічить гроші.

      Знову іде шляхом,

      Заплющившись, з торбинками.

      То, бач, ради страху,

      Щоб татаре або ляхи

      Часом не спіткали…»

      І радісінька додому

      Ярина верталась.

      Уже третій, і четвертий,

      І п’ятий минає —

      Не малий рік. А Степана

      Немає, немає.

      І стежечки, доріженьки

      Яром та горою,

      Що топтані до ворожки,

      Поросли травою.

      А Ярина у черниці

      Косу розплітає;

      Старий батько коло неї

      Падає, благає,

      Хоч годочок, хоч літечко,

      Хоч Пéтра діждати,

      Хоч Зелених. Діждалися,

      Укві[т]чали хату

      І любистком, і клечанням;

      У сорочках білих

      У неділю, мов сироти,

      Під хатою сіли.

      Сидять собі та сумують;

      Слухають – щось грає

      За ворітьми, мов на кобзі,

      І тихо співає:

      «У неділю вранці-рано

      Синє море грало,

      Товариство