Як сніг, три пташечки летіли

      Через Суботове і сіли

      На похилéнному хресті

      На старій церкві. – «Бог простить:

      Ми тепер душі, а не люди.

      А відціля видніше буде,

      Як той розкопуватимуть льох.

      Коли б вже швидче розкопали,

      Тойді б у Рай нас повпускали.

      Бо так сказав Петрові Бог:

      Тойді у Рай їх повпускаєш,

      Як все москаль позабирає,

      Як розкопа великий льох».

      Як була я людиною,

      То Прісею звалась;

      Я отутечки родилась,

      Тут і виростала.

      Отут, було, на цвинтарі

      Я з дітьми гуляю,

      І з Юрусем-гетьманенком

      У піжмурки граєм.

      А гетьманша, було, вийде

      Та й кликне в будинок,

      Он де клуня. А там мені

      І фіг, і родзинок —

      Всього мені понадає

      І на руках носить…

      А з гетьманом як приїдуть

      Із Чигрина гості,

      То це й шлють було за мною.

      Одягнуть, обують,

      І гетьман бере на руки,

      Носить і цілує.

      Отак-то я в Суботові

      Росла, виростала!

      Як квіточка; і всі мене

      Любили й вітали.

      І нікому я нічого,

      Ніже злого слова,

      Не сказала. Уродлива

      Та ще й чорноброва.

      Всі на мене залицялись

      І сватати стали;

      А у мене, як на теє,

      Й рушники вже ткались.

      От-от була б подавала,

      Та лихо зостріло!

      Вранці-рано, в Пилипівку,

      Якраз у неділю,

      Побігла я за водою…

      Вже й криниця тая

      Замуліла і висохла!

      А я все літаю!..

      Дивлюсь – гетьман з старшиною.

      Я води набрала

      Та вповні шлях і перейшла;

      А того й не знала,

      Що він їхав в Переяслов

      Москві присягати!..

      І вже ледви я, наледви

      Донесла до хати

      Оту воду… Чом я з нею

      Відер не побила!

      Батька, матір, себе, брата,

      Собак отруїла

      Тію клятою водою!

      От за що караюсь,

      От за що мене, сестрички,

      І в Рай не пускають.

      А мене, мої сестрички,

      За те не впустили,

      Що цареві московському

      Коня напоїла

      В Батурині, як він їхав

      В Москву із Полтави.

      Я була ще недолітком,

      Як Батурин славний

      Москва вночі запалила,

      Чечеля убила,

      І малого, і старого

      В Сеймý потопила.

      Я меж трупами валялась

      У самих палатах

      Мазепиних… Коло мене

      І сестра, і мати

      Зарізані, обнявшися,

      Зо мною лежали;

      І насилу-то, насилу

      Мене одірвали

      Од матері неживої.

      Що вже я просила

      Московського копитана,

      Щоб і мене вбили.

      Ні, не вбили, а пустили

      Москалям на грище!

      Насилу я сховалася

      На тім пожарищі.

      Одна тілько