І заплакала Ярина,

      Як мала дитина,

      І крізь сльози промовляє:

      «Покине!., покине!..»

      Як той явір над водою,

      Степан похилився.

      Щирі сльози козацькії

      В серці запеклися!

      Мов у пеклі… А Ярина

      То клене, то просить,

      То замовкне… поцілує,

      То знов заголосить!

      Незчулися, як і смеркло.

      І сестру, і брата,

      Мов скованих, обнявшися,

      Застав батько в хаті!

      І світ настав, а Ярина

      Ридає… ридає…

      Уже Степан із криниці

      Коня напуває.

      Взяла відра та й побігла

      Ніби за водою

      До криниці… А тим часом

      Запорозьку зброю

      Виніс батько із комори,

      Розгляда, радіє,

      Приміряє… ніби знову

      Старий молодіє!

      Та й заплакав… «Зброє моя!

      Зброє золотая!

      Літа мої молодії,

      Сило молодая!

      Послужи ж, моя ти зброє,

      Молодій ще силі!

      Послужи йому так щиро,

      Як мені служила!..»

      І Ярина дає зброю,

      А Степан сідлає

      Коня, свого товариша,

      Й жупан одягає.

      І шаблюка, мов гадюка,

      Й ратище-дрючина,

      І самопал семип’ядний

      Повис за плечима.

      Аж зомліла, як узріла,

      І старий заплакав,

      Як побачив на коневі

      Такого юнака.

      Веде коня за поводи

      Та плаче Ярина.

      Старий батько іде рядом,

      Наставляє сина.

      Як у ві[й]ську пробувати,

      Старших шанувати,

      Товариство поважати,

      В табор не ховатись.

      «Нехай тебе Бог заступить!» —

      Як за селом стали,

      Сказав старий, та всі тро[є]

      Разом заридали.

      Степан свиснув, і курява

      Шляхом піднялася.

      «Не барися, мій синочку,

      Швидче повертайся!..»