Сяйво. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
в «жуку», який цим, більш положистим підйомом, рухався вгору впевненіше, він так само дивився між ними вперед на те, як розгортається дорога, вряди-годи дозволяючи собі погляди на готель «Оверлук», у чиїй масивній гряді вікон західного спрямування відбивалося сонце. Це було те саме місце, яке він бачив серед хуртовини, темне, гримотливе місце, де якась моторошно знайома постать шукала його в довгих, вистелених джунглевим килимом коридорах. Місце, проти якого застерігав його Тоні. Воно було тут. Воно було тут. Чим би те АРАК не було, воно було тут.
Розділ дев’ятий. Виписка
Уллман чекав на них відразу за старомодними широкими передніми дверима. Він поручкався з Джеком і прохолодно кивнув Венді, либонь відзначивши, як обернулися голови, коли вона увійшла до вестибюля, із золотим волоссям, розсипаним по плечах її простої «моряцької» сукенки. Її поділ зупинявся на скромних двох сантиметрах вище колін, але вам не конче треба було бачити більше, аби зрозуміти, що ноги там гарні.
Схоже, по-справжньому тепло Уллман привітав тільки Денні, але Венді стикалася з таким і раніше. Схоже, Денні був того типу дитиною, що подобається людям, які зазвичай поділяють почуття щодо дітей Дабл’ю Сі Філдса[64]. Він злегка нахилився в попереку і подав Денні руку. Денні офіційно, без посмішки, її потиснув.
– Мій син, Денні, – відрекомендував Джек, – і моя дружина Вінніфред.
– Радий з вами обома познайомитися, – промовив Уллман. – Скільки тобі років, Денні?
– П’ять, сер.
– Навіть «сер», – усміхнувся Уллман, озираючись на Джека. – Він добре вихований.
– Звичайно, – відповів Джек.
– І місіс Торренс, – він повторив той самий неглибокий уклін, і на якусь запаморочливу мить Венді здалося, що Уллман поцілує їй руку. Вона вже було подала її слушним манером, і він її прийняв, але лиш на мить, стиснувши обома своїми. Долоньки в нього були крихітними, сухими й гладенькими, і вона здогадалася, що він їх пудрить тальком.
У вестибюлі панувала метушлива діяльність. Майже всі старомодні крісла з високими спинками були зайняті. Туди-сюди снували хлопці-носії з валізами, а перед реєстраційною стійкою, над якою підносився величезний мідний касовий апарат, вишикувалася черга. Наліпки «БанкАмерикард» та «Мастер Чардж» на касі видавалися дратівливо анахронічними[65].
Праворуч, ближче до високих двостулкових дверей, що стояли зачинені й відгороджені линвою, містився старомодний камін, у якому зараз яскраво палали березові поліна. На підсунутому ледь не до самого вогнища дивані сиділо троє монахинь. Обставлені по боках своїми посадженими одна на одну сумками, вони усміхливо перемовлялися між собою, чекаючи поки трохи поменшає черга на виписку. Венді задивилася на них, коли вони дружно вибухнули дзвінким дівочим сміхом. Вона відчула, що усмішка торкнулася й краєчків її губ; жодній з черниць не було менше шістдесяти років.
Безперестанним фоном звучало гудіння розмов, приглушене дзелень! посрібленого дзвіночка при касовому апараті,
William Claude Dukenfield (артистичний псевдонім W. C. Fields: 1880–1946) – актор-комік, уславлений образом егоїстичного мізантропа, який не любить собак, жінок і дітей, але попри це залишається симпатичним.
Започатковані в Каліфорнії кредитно-карткові програми: «BankAmericard» 1958 року (з 1975-го має назву «Visa»); «Master Charge» 1966 року (з 1979-го має назву «MasterCard»).