Талісман. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
чув історії про перевертнів, – відказав Джек. – Вони навіть у мультиках є. Це нічого не означає, Спіді.
– Може, й не означає. Але я чув, що коли одна людина витягує редьку із землі, то інша за півмилі звідти зможе почути її аромат – повітря настільки солодке й чисте.
– Але янголи…
– Люди з крилами.
– І хворі королеви, – сказав Джек, маючи намір пожартувати – мовляв, чоловіче, ну й дивне ж місце ти вигадав, жартівнику з мітлою.
Та варто було вимовити ці слова, як хлопчику самому стало зле. Він пригадав чорне око чайки, яка, видзьобуючи молюска з мушлі, ніби казала Джекові, що він також смертний: а ще він чув шум і гамір, і дядька Морґана, коли той просив дати слухавку Королеві Лілі.
Королева «бешок». Королева Лілі Кавано.
– Еге ж, – м’яко сказав Спіді. – Лихо всюди, синку. Хвора королева… Можливо, при смерті… При смерті, синку. І світ – або й цілих два – чекають, просто чекають, чи зможе хтось урятувати її.
Джек витріщався на нього, роззявивши рот; почувався майже так, ніби сторож щойно вдарив його ногою простісінько в живіт. Урятувати її? Урятувати його маму? Тривога знову охоплювала його – як він міг урятувати її? І чи не означала вся ця божевільна розмова, що вона справді помирає, там, у кімнаті?
– У тебе є справа, Джеку-Мандрівнику, – вів далі Спіді. – Справа, яку я б не дав тобі робить, і, Бог свідок, це правда. Хтів би я, щоб усе було інакше.
– Я не розумію, про що ти говориш, – сказав Джек.
Здавалося, його дихання потрапило в пастку маленької гарячої западини в нижній частині шиї. Він глянув у інший куток маленької червоної кімнати й побачив притулену до стіни розтрощену гітару, що відкидала тінь. Біля неї – охайно скручений у валик матрац. Спіді спав біля своєї гітари.
– Не певен, – відповів Спіді. – Часи змінюються, і ти знаєш, про що я. Ти знаєш значно більше, ніж гадаєш, що знаєш. Набагато більше.
– Але я не… – почав був Джек, але швидко змовк.
Йому щойно пригадалося дещо. Тепер він ще більше перелякався – іще один шар минулого торкнувся його і примусив зосередитись. Раптом він увесь спітнів, а шкіра миттєво похолола – неначе його облили водою зі шланга. Вчора зранку біля ліфтів він намагався не звертати уваги на цей спогад, коли відчував, що його сечовий міхур ось-ось вибухне.
– Хіба я не казав, що це час для маленького перепочинку? – запитав Спіді, нахиляючись, аби відсунути нещільно припасовану дощечку.
Джек знову побачив двох непримітних чоловіків, що намагалися запхати його матір у машину. Над автомобілем нависало розлоге дерево, крислаті гілки якого торкалися даху.
З розщелини між дошками Спіді обережно дістав пінтову пляшку. Через темно-зелене скло здавалося, що рідина в пляшці – чорна.
– Це допоможе тобі, синку. Трішки ковтнеш – і напій відправить тебе в нові місця, допоможе виконати завдання, про яке я тобі говорив.
– Я не можу лишитися, Спіді, – раптом випалив Джек у відчайдушній спробі якнайшвидше повернутися до «Альгамбри».
Старий явно здивувався, а тоді заховав