.
Читать онлайн книгу.
таким хорошим агентом.
Вона знову змовкла.
– Гаразд, я знаю, де він був, – вів далі Джек. – Я вже там бував. Я був там сьогодні зранку. І якщо я знову туди піду, то можу спробувати врятувати тобі життя.
– Моє життя не потрібно рятувати ні тобі, ні комусь іншому, – прошипіла матір.
Джек поглянув на свою порожню тарілку та щось пробурмотів.
– Що ти там кажеш? – відкарбувала вона.
– Я сказав: гадаю, потрібно. – Їхні очі зустрілися.
– Припустімо, я запитаю, яким чином ти пропонуєш рятувати моє життя, якщо на те пішло.
– Я не можу відповісти. Бо насправді ще сам не все розумію. Мамо, я все одно не ходжу до школи… дай мені шанс. Мене ж не буде всього-на-всього тиждень.
Вона звела брови.
– Може, й довше, – визнав він.
– Ти достоту з’їхав з глузду, – відповіла вона. Та Джек бачив, що якась частина її хотіла повірити йому, і її подальші слова підтвердили це: – Якщо – якщо – я збожеволію настільки, щоб відпустити тебе в цю потаємну прогулянку, то маю бути впевнена, що тобі нічого не загрожує.
– Тато завжди повертався, – зауважив Джек.
– Я б радше ризикнула своїм життям, ніж твоїм, – сказала вона, і ця правда також завмерла між ними на довгу мить.
– Я зателефоную тобі, коли зможу. Але не дуже хвилюйся, якщо кілька тижнів промайнуть без мого дзвінка. Я повернуся, як і тато, що завжди повертався.
– Це все якесь божевілля, – сказала вона. – І я також збожеволіла. Як ти збираєшся дістатися до того місця, куди йдеш? І де це? Чи вистачить у тебе грошей?
– У мене є все потрібне, – відповів він, сподіваючись, що вона не прискіпуватиметься до перших двох пунктів. Але тиша тривала й тривала, тож він зрештою сказав: – Гадаю, я здебільшого йтиму пішки. Не можу багато про це розповідати, мамо.
– Джек-Мандрівник, – сказала вона. – Я майже можу повірити…
– Так, – відказав Джек. – Так, – кивав він. «І, можливо, – подумав, – ти знаєш щось із того, про що знає вона, справжня королева, тому й так легко відпускаєш мене».
– Це правильно. Я також вірю. І тому все буде добре.
– Гаразд… оскільки ти кажеш, що підеш, що б я не сказала…
– Так, піду.
– …тоді, гадаю, не має значення, що я скажу, – вона сміливо глянула на нього. – Ні, усе ж таки має. Знай. Я хочу, щоб ти повернувся якомога швидше, синку. Ти ж не йдеш просто зараз, правда?
– Я мушу. – Він глибоко вдихнув. – Так. Я рушатиму просто зараз. Щойно піду від тебе.
– Я майже повірила в ці байки. Ну звісно, ти ж син Філа Сойєра. А ти часом не придивився десь тут собі дівчинку, ні? – Вона дуже гостро глянула на нього. – Ні. Не придивився. Гаразд. Рятуй моє життя. Геть звідси! – Вона похитала головою, і Джек, подумав, що її очі по-особливому заблищали. – Якщо ти збираєшся піти, йди просто зараз, Джекі. Зателефонуй мені завтра.
– Якщо зможу. – Він підвівся.
– Якщо зможеш. Звісно. Вибач. – Вона опустила очі в порожнечу, і Джек побачив, що її погляд розфокусований. На її щоках горіли червоні плями.
Джек нахилився і поцілував