Двері чорної краплини. Пригодницьке фентезі. Олександр Викторович Манько
Читать онлайн книгу.
що відбувається. Попрямувала вона в абсолютно протилежну сторону, від місця де бачила намет з дивними людьми.
Деякий час, її шлях йшов по траві і вона побачила стежку. Вона пішла по ній бо знала, що якщо є стежка то вона кудись зможе привести.
А привела вона до мосту над рікою. Журчання води заспокоювало, тому Ілона стала любуватись на воду. Так як було темно, вона побачила тільки чорний потік, що зникав під покровом ночі. По крайній мірі, вона думала, що це ніч. Вона відчула полегшення, коли побачила в далечі маленьке, синє сяйво. Вона швидко попрямувала туди і коли дуже близько підійшла до нього, перед нею з’явився худий, як палка, старий дід. Його обноски і вимучений вигляд миттю давили на жалість. Він загородив собою синє сяйво і подивився Ілоні прямо в очі. Потім протягнув долоню вперед.
– Здраствуй, добра дівчинко.
– Здрастуйте. – Зніяковіло відповіла вона і подивилась назад, шукаючи путі відходу.
– Чи є в тебе що небудь перекусити?
– Звичайно, тримайте. – Вона набрала жменю спілих вишеньок, що були зверху, і протягнула йому – Ви тут давно? Розкажіть що тут відбувається.
Той мовчки пережував, виплюнув кісточки і втерся рукавом.
– Ось що я тобі скажу. Дай ще, – Ілона, сама не розуміючи чому, виконала прохання і відсипала йому трохи фруктів. – Нас тут всіх поглинула темрява і ми страждаємо.
– За свої гріхи?
– Ні, за свою суть. За те які ми є. А тепер дай ще трошки перекусити.
Ілона раптом зрозуміла що не може відмовити йому. Велика жалість повністю поглинула її почуття. В неї з’явилось відчуття, що якщо відмовить зараз, то поступить найгірше всіх на світі.
– Дитино. Знаєш, життя тяжке. Ти молода і мусиш допомагати таким як ми.
– Ми, це хто?
Ніби відповідь на її питання, навкруги почали приближатися тіні. Це були люди, вигляд яких був ще гірший за діда, що вона зустріла тільки що. З’являлось все більше людей і жалісливість посилилась в декілька разів. Не контролюючи себе, вона віддала все що було назбиране в кошику, як раптом синій вогник, що був сяяв в далечі, пробився через юрбу і зависнув перед нею. Вона почула голос, тихий і настирний:
– Зосередься, Ілоно. Відмов кожному з них по три рази, і вони не зможуть побачити тебе. Ти повністю зникнеш з їхнього зору. Вони стануть сліпими.
Ілона спробувала це зробити, але її ніби заціпило і головна біль, вогнем пронизала її. Все що вона могла сказати, було «Так».
– Візьми мене в руки. – Продовжив голос що лунав зі світла.
Ілона потягнулася рукою через цю юрбу, що своїми жалісливими голосами, пробирались в мозок. Вона прихилилась до землі, ухилившись від обіймів, напружила руки і таки дотягнулася та взяла. В руках опинилося щось дуже приємне. Воно ніби висіло в повітрі в руці і що це, вона до кінця, зрозуміти не могла. Вона стала на ноги і їй раптом полегшало. Тягуча біль в голові і втома, почали зникати. Чим більше