Двері чорної краплини. Пригодницьке фентезі. Олександр Викторович Манько
Читать онлайн книгу.
що якщо ще трохи буде такий сміх, то зал заридає.
– Тепер, я наказую. Якщо ви зустрінете одного з цих двох, то покажіть їм свою гнилість душі, і якщо вони хоча б трохи зреагують, я дізнаюсь де вони знаходяться і схоплю їх. А ви продовжуйте показувати які ви.
На одній із лав, почувся плач. Ілона поглянула туди і побачила дуже сумного чоловіка, в якого з очей летів потік сліз. Він закрив рот долонями, щоб ніякого звуку не вирвалось з його вуст та його вже було побачено.
– А ось і доброволець на сьогоднішнє, довге страждання. Іди до мене, не соромся. – Той прийшов і став збоку. – Тепер розкажи чому ти плачеш?
– Тому що образливо! – Сказав чоловік і за ним, повторив хором зал. Від несподіванки Ілона кинулась навтьоки та впала на землю. Доведеться ще трохи послухати, – подумала вона – йти нормально ще не можу.
А Хайрент все сміявся та кружляв по арені. Він підіймав руки до гори і робив рухи які говорили: хлопайте мені. Зал дружно виконував це і здавалося, що скоро буде весело. Але відчувалося, як глядачі, що так спостерігають за цим, страждають.
– Що зробили тобі? – Звернувся він до чоловіка.
– Зі мною поступили так, як і я з усіма. Я дурив людей по страховці.
– А потім?
– Мій партнер забрав всі гроші і я залишився ні з чим.
Цей чоловік спробував засміятися але знову заплакав. А всі інші розразились сміхом. Чоловік, що плакав, став на коліна, а Хайрент взяв його за руки. І чоловік на колінах в одну секунду висохнув вдвічі, потім, безсилий, поповз геть. Пройшло ще декілька секунд, і він розсипався на порох, та зник.
– Тепер наступний. – маркіз взяв тростину і пішов по колу по всій довжині арени. – Ви всі отримаєте по заслузі, але вини своєї, ніколи не признаєте. Прошу вас, веселіться та святкуйте, скупі лицеміри.
Ілона зрозуміла, що все це схоже на психлікарню. З’явилась думка, що вона попала в пекло, де завдають страждань грішникам. Вона вибралась з-під намету і відчула що сили до неї, трохи, повернулись. Зовні стало навіть стало видніше.
Виходить Петрик десь тут є, – подумала Ілона і обернулась, щоб перевірити чи ніхто за нею не прямує. – І він живий, а це означає що його не знайшли і знайти його можливо. Тільки, наскільки великий тут світ, і де вона знаходиться?
Ілона вирішила ще трохи обійти намет. І вона побачила, що перед входом вистроїлась довга черга. Довжину її не можна було визначити, бо вона зникала десь там, де темрява не дає поглянути далі. Туди точно не потрібно було йти і Ілона попрямувала в іншому напрямку, по найближчій, вільній від людей, поляні, ще вловлюючи вухами сміх.
Тепле повітря доносило до її носа те, що можуть бути навколо фруктові дерева, які можливо, мають рости десь тут. Це була лише здогадка, але Ілоні так хотілось їсти, що вона прямувала вперед, не сумніваючись в своїй правоті. Через деякий час, вона відчула слабкий аромат спілих абрикосів, що йшов неподалік. Вона попрямувала туди. Там виявився сад, з невисокою,