Двері чорної краплини. Пригодницьке фентезі. Олександр Викторович Манько
Читать онлайн книгу.
він першим ділом позбавився від кота. В швидко придуману брехню про його алергію, батьки повірили і віддали кота сусідці. І пернатих, потім з кожним днем, прилітало до нього все більше. А з часом Петрик зрозумів, що може знати і бачити те, що бачили пташки своїми очима. Чим він і користувався, спостерігаючи за всім підряд, що могло допомогти в виконанні наказу по пошуку дверей. Поки він думав, до нього на плече сів горобчик.
– Цвірінь, цвірінь. – Замахав крильцями той, а Петрик почув: – Я знайшов, знайшов.
– Що саме?
Горобчик опустився йому в руку і поклав маленький чорний камінчик. Петрик спробував пальцями повертіти його. Чорний слід на руках означав, що це вуглина. Вуглина – це підказка…
– Точно, – засміявся Петрик, – дякую тобі горобчику. – На що отримав радісне цвіркотіння.
Останнього разу він бачив хамуватого хлопчину на ділянці, біля спаленого дому і тепер стало зрозуміло, що він стояв там не просто так. Та пошук цього хлопця ускладнював один момент. Петрик мало кого знав і мало з ким познайомився в школі. А Ілону робити це просити не хотілося, бо що знає вона або одна із її подружок, знатимуть всі. Він ще їй на сто відсотків не довіряв. Тому він відклав цю затію на завтрашній день. Він вийшов на балкон, підняв руки і покликав птахів до себе. На бильце балкона сіло декілька воронів.
– Знайдіть де живе той, що потрібний мені.
Птахи розлетілись і він вирішив ще трохи почитати книги про містицизм. Йому дуже хотілося набратися досвіду в тому, що вміє. В цьому занятті і минув його день.
Наступного дня, Петрик отримав від одного з воронів інформацію, де знаходився той хлопчина. Він вирішив одразу після сніданку, не гаяти часу і попрямувати до нього. Згодом, до нього зателефонувала Ілона. Вона запропонувала пройтися, поспілкуватися. Петрик слухаючи її веселий голос, не помітив як проговорився, куди хоче йти. Лаючи себе за це, захотілось відбрехатися, та в нього не було тепер іншого виходу, як запросити Ілону разом з собою. Та радісно погодилась.
Вони зустрілись на зупинці, що була найближчою до їхньої цілі.
– Як справи? Чим займався? – поцікавилась Ілона. – Від такого простого питання Петрик аж засоромився і йому стало чомусь ніяково.
– Я читав. Цей тиждень я тільки те і роблю що читаю.
– Що саме?
– Те що зможе допомогти в нашій справі.
– В нашій кажеш. Це добре. – Ілона засміялась і впевненість Петрика, яка недавно ще була сильною, почала зникати.
– Звичайно, до цього потрібно відноситись серйозно. А то мало що побачимо, коли зможемо відчинити двері. Раптом там якісь чудовиська.
– А раптом – це все нам здається і просто уява дуже розігралася.
– Може бути… – Петрик подивився на неї із здивуванням. Потім зрозумів, що вона це каже не серйозно.
– Та просто жартую, розслабся. Я теж спочатку думала, що це щось страшне, а тепер просто сприймаю цю історію як пригоду.