Двері чорної краплини. Пригодницьке фентезі. Олександр Викторович Манько
Читать онлайн книгу.
і поглянула в гору. Там нічого не було, тільки пустота і це могло значити тільки одне – або вона в приміщенні, або неба не існує і навкруги одна все поглинаюча темнота. Пожурившись, стало зрозуміло, що сумні думки ні до чого не приведуть і вона дуже напружилась, щоб таки встати. Ноги тряслись, але змогли виконати цю задачу. Її хитало в різні боки і вона зробила декілька кроків вперед. Мало не впавши, вона пройшла ще трохи. Сили поверталися і вона повільно йшла ще, попутно шукаючи, де можна схопитися руками. Її нудило, і хотілося їсти, хоч і приймала їжу, як їй здавалося, пару годин тому.
Вже багато часу, поки вона волокла ноги, не могла нічого нащупати. І лиш трава під ногами, на яку вона несподівано вийшла, лоскотала литки і давала зрозуміти, що природа в цьому світі існує. Несподівано Ілона натрапила на стовп і мало не влетіла в нього носом. Вона сперлась на нього і спробувала набрати більше повітря. Через темноту вона побачила обриси верхівки, що належали стовпу. Але чому було так темно і не можливо було щось бачити далі, ніж на один метр. Вона поглянула вгору. Стовп був з ліхтарем. І ніби для підтвердження цього, лампочка нагорі загорілась. Ілона уважно роздивилась, і зрозуміла, що ліхтар нагорі, зроблений максимально просто. Потім, через десять метрів звідти, з’явилось ще одне яскраве світло, яке йшло від такого самого стовпа з ліхтарем.
Мене хочуть привести кудись, – подумала Ілона і нудота, що враз виникла в її животі, разом з головним болем, пронизала її. – В такому незрозумілому положенні, в якому я тепер, поспішати не потрібно. І куди, мені цікаво, подівся Петрик? Надіюсь він не пропав, коли опинився тут. Може даремно ми відкрили ті двері? Добре, не буду сумувати. Чого тут боятись? – підбадьорила вона себе, але тоді ж подумала: – все таки страшно.
Ілона ще деякий час почекала, нічого не змінилось і тільки два ліхтарі світили посеред темряви. Потрібно було знайти місце, де можна зібратись з думками і знайти хоча б води. Вона попрямувала до іншого стовпа і, так як вона і подумала, попередній згаснув, а ще один подалі загорівся. Щось намагалося вести її.
Ілона вирішила не йти в тому напрямку, в який ведуть і пішла прямо в темряву надіючись знайти ще один, але свій орієнтир.
Перед нею загорілися інші ліхтарі і стало видно, що стовпи розташовані поколу на великій поляні з’єднані дротами. Стало світліше, але все одно вони давали занадто тьмяне світло, щоб було повністю видно. Під ногами росла темно-зелена трава і її тепер можна було роздивитись. Посередині поляни виднілись нечіткі обриси чогось великого.
Може там будинок який, – роїлись думки у Ілони, – тільки потрібно бути обережною і пробратись туди таємно, щоб не побачили, та дізнатись, що тут відбувається. А якщо раптом знайдуть мене, то що робити? Що точно, так це говорити максимально доброзичливо. І чому я вирішила що там розмовляють моєю мовою?
Ілона прямувала до цілі не спішно і в напівзігнутому стані. Її видавав тільки шум трави що шелестіла під ногами. Вона думала, що цього виявиться достатньо. Тільки но вона прийшла до цілі і протягнула