Отож, почну розмову з вами…

      У розпачі, в журбі, в сльозах

      разом із іншими бранцями

      мене купив Кирей-мурза.

      Тяжке то було мандрування

      (це нині вже легке писання).

      Коли ми вийшли на Дунай,

      на валку кинулись гайдуки,

      турчини ж швидко зброю в руки —

      де ті гайдуки? Аж гай-гай!

      Мурза сказав мені в Сучаві,

      що відвезе до короля.

      Відтоді у моїй уяві

      убралася у квіт земля.

      «Не на базар, як інших бранок!..»

      Далеко двір і дім, і ґанок…

      Константинополь видно з гір —

      величне, горде і красиве,

      славетне, світле місто-диво

      у вечорінні тішить зір.

      Із мінаретів муедзини

      змагалися у голосах.

      На килимках і на хустинах

      заклякли турки в молитвах.

      (І нам так доведеться, звісно…)

      Нарешті в’їхали до міста,

      за нами темна ніч повзе…

      Мене і панну світлокосу

      в палац поторохтіли возом…

      Що завтра ранок принесе?

      А вранці ми були товаром,

      я навіть не згадаю де…

      Неначе двох овець з отари

      нас викупила валіде

      (це мати короля турчинів).

      Нас двоє. Молоді. Невинні.

      В кареті пишній – на майдан,

      у супроводі – до покою.

      Ми трохи злякані обоє…

      Там нас зустрів гарнезний пан.

      І я туй-туй була би-м впала.

      Мурза шепнув: «То не король…»

      Ми з ним утрьох. Велика зала.

      Він старший євнух. Що за роль?

      Ставок у залі. Квіти. Птахи…

      Наказ віддав: «Скидайте лахи.

      Огляну, може, який ґандж».

      Я, як і подруга, злякалась,

      ні перед ким не розбиралась…

      Він повторив, та грізно – аж!

      В одних сорочках дриґотіли…

      Він: «Далі! Кидайте на діл!»

      Дивився довго, мацав тіло,

      вертів обох нас, як хотів.

      Велів схилитися уклінно

      й покласти руки на коліна…

      О жах! Сідниці розчепив…

      (Це ява! Це мені не сниться!)

      Спитав Мехмед: «Єсте дівиці?»

      І зовсім близько підступив.

      Мабуть, на слово не повірив.

      Який ще сором? Пожалій!

      Усьому має бути міра…

      У цноту пальцем! Боже мій!

      Та суне глибоко, до болю,

      пручатися – не моя воля…

      До крику пхає, вражий пан!

      Киває схвально – все, як треба…

      Хай мя Господь прихилить Небо,

      корюсь – така моя судьба.

      В долоні плеснув, стрельнув пальцем —

      з’явилося кілько невіст.

      Дали шовкові