Не було в ньому повеління,

      уста припали до моїх,

      язик мі ластив піднебіння,

      я відчувала, то – не гріх.

      То ласощі, а не тортури…

      Він ловко розпустив очкурик,

      за мить я – гола, без шальвар.

      Кошулька на шальвари впала…

      В розкішниці ґрасує палець…

      Із вуст в уста п’ємо нектар.

      Я схлипую, чи лютні звуки?…

      Король із себе одяг зняв

      і межи стегна мою руку

      собі упевнено поклав.

      Під пальцями щось розросталось,

      я притягалась і лякалась,

      що за створіння у руці?

      Його побільшення й здригання

      доводило до помішання…

      В яку той пуплях мітить ціль?

      Присіли. Знов вуста вустами

      Знайшов. Його тугий язик…

      Що далі відбувалось з нами…

      Зі мною… Він такого звик.

      Тоді я вся була в знемозі,

      В його спокусливій облозі,

      Який там опір?! Яке «ні»?!

      В покої тихо лютні грали,

      Його вуста мене втішали

      Усю, від голови до ніг.

      Він цілував і шию й груди,

      до корчів пестив мій живіт,

      а пальці проникали всюди

      і ворохобили мій спід.

      Султан на хвилю не спинявся,

      язик до пальців приєднався

      і розгортав мі пелюстки.

      В омлінні дикім я стогнала,

      султана міцно притискала…

      Він мій! Віднині на віки!

      Він входив. Я не боронила.

      Немов слонова кість, важке,

      в розкішницю… Приємно в тіло…

      Зі мною щось таке! Таке!..

      Смоктав мої вуста шалено,

      вривався з силою у мене…

      Я мов звіря на вівтарі,

      а він, немов різник офірний,

      мя роздирав, боров надмірно,

      дівочу цноту не беріг.

      Нарешті корінь той жахливий

      заглибився, в мені проріс.

      Я з болю скрикнула чутливо

      й омліла у потоці сліз,

      Й отямилась від того болю…

      Його оруддя для двобою,

      його велика булава

      мене довбала, розтинала,

      я в прірву падала, вмирала,

      ковтала сльози і слова.

      Правитель рухавсь вділ і вгору,

      «О Магомет! Расул!» – кричав.

      І до останку мене порав,

      здавалось, серце добував.

      Ізнов я омлівала знизу,

      ізнов летіла в млаку сизу…

      Аж – стогін… Струмінь у нутро…

      Здригнувсь в мені… Ліг опліч мене…

      Скінчилось мордування… Нене!

      А чи не буде більше спроб?

      Зненацька тихий стукіт в двері,

      султан ґвалтовне до дверей.

      То, може, заклик до вечері,

      мо’, хто султана забере…

      На мене глянув, засміявся:

      – Емір один там збунтувався.

      Я мушу їхати відтак.

      Всміхнулась,