– Та потаємна друга цнота,

      що ззаду, – теж хіба вівтар?…

      Звіриний скік проти природи!

      – Жіноче тіло – Божий дар!

      І кожен муж ним розкошує.

      По черзі наш король полює

      за кожною із трьох яскинь.

      – Ще й третя є?! О Боже правий!

      Де ж мені знати ті забави?…

      – Повім тя. Сумніви відкинь.

      Коли король тебе голубив

      і прутнем біля вуст водив,

      що ти робила, моя люба?

      – Молилась, Боже відведи!

      Вуста стискала… Відверталась…

      – Отож, голубко, дочекалась,

      що пан тебе відсторонив!

      Дурниці всі твої чесноти!

      Ти прутень той візьми до рота,

      будь, як з малятком, ніжна з ним.

      – Чому ж король не напоумив?

      – Він один раз тебе навчав!

      Ти мала б після того тлуму

      сама дійти усіх начал.

      Та не журись, я все владнаю,

      про тебе пану нагадаю.

      Ти же-сь на все готова юж?

      Повім йому, замовлю слово…

      Мя страх обняв: «Я не готова!»

      – Тоді сама тягни той гуж!

      – Ой! Ліпше свого пана волю, —

      (я знудилась, уся тремчу), —

      Гречанко, чуєш, таки вволю,

      скажи йому, щоб він почув.

      В чеканні день і ніч минули.

      Ще день… Надвечір я почула

      знайомі кроки. То – султан!

      Прийшов привітний до покою:

      – Час марнували ми з тобою…

      Зі мною знову був мій пан.

      Він розібрав мя, розпалився,

      всі мої пишності хвалив,

      зі мною у єднанні злився,

      аж раптом… Сам себе спинив.

      Підняв із мене спрагле тіло,

      мя на живіт поклав уміло,

      під лоно яську підмостив —

      сіднички вище піднялися —

      розсунув стегна, обдивився

      дорогу, де ще не ходив.

      Відчула прутень біля цноти.

      Приємність. Юж на мене ліг.

      І силився проникнуть, доти

      ковзнув в розкішницю між ніг.

      Тоді, щоб подолати спротив,

      змастив шербетом тую цноту,

      спочатку палець пропихнув,

      а попри палець булавою

      протиснувся затятий воїн,

      але до краю не проткнув.

      – Натужся, ніби проти мене,

      Напруга хай зійде на ніт…

      Сопів, покусував рамена,

      нарешті прутень весь в мені!

      Тремтіла, билася, дрижала —

      такого досі я не знала-м,

      по спині череда мурах!

      Подушку в рот, щоб не кричати,

      та врешті мусила волати —

      хай чують по усіх світах!

      – Кричи! Ніхто не порятує! —

      Мене під’юджував король, —

      Всі цноти я твої сплюндрую,

      утішишся, лише дозволь…

      Він ґвалтував, гарчав, щасливий,

      мов кінь надміру норовливий,

      до лона руку мя запхав.

      А я ся попід ним кидала,

      нечувано розкошувала…

      Отак він другу цноту взяв.

      А третю цноту іншим