Раненько нам музики вчулись

      із далини й дівочий спів.

      Ми із постелі стрепенулись,

      поснідали удвох без слів.

      Ці наші вправи були вчасні,

      якраз нас повели до лазні.

      Тут юж чекав Мехмед Саїд.

      Велів нам євнух оголотись,

      в коліна стати й нахилитись…

      Йому до шмиги був наш вид?

      Чи він ізнов нас оглядає?

      То вже дивився… Але ж ні!

      Щось у соромне місце пхає,

      у дупу – Гальшкі і мені!

      «Не бійся! – вчить Саїд сердито. —

      Зсередини слід вас помити,

      повір, потреба в тому є!»

      Води, що запах ружі мала,

      мені до черева налляли —

      ось лусне все нутро моє!

      Аж треба сісти на гладущик

      і вилляти… Зворотний труд.

      А струмінь з мене дужче й дужче…

      А встидно як – навколо ж люд!

      Так нас зсередини помили,

      але на тому не скінчили,

      зо п’ятеро невіст-дівчат

      ізнов у воду нас друляли,

      старались, мили-вишкрібали

      довгенько, з голови до п’ят.

      Саїд нас після обдивився —

      в руці кривий гострезний ніж.

      До мене близько підступився…

      Куди мені втікати – ріж!

      Аж раптом він без остороги

      узявсь мені голити ноги,

      дістався врешті живота.

      Уміло стегна розчепірив,

      ой, матінко, Господня віра —

      Мехмед ножем мій спід дістав!

      Як він упевнено старався,

      упорав пахвини ножем.

      Ніхто мене так не торкався,

      у тілі щем і в серці щем.

      Відтак, поголена, гладенька,

      мов немовля з утроби неньки, —

      я знов у руки до невіст.

      Вони, сердешні, рвали жили,

      чимось духмяним намастили,

      усю, як є, у повен зріст.

      По тім вищипували брови,

      старанно малювали лик,

      щоб виглядала гонорово,

      султан – великий чоловік.

      Дали вапна – білити зуби,

      дивлюсь в люстерко – мило, любо.

      Нарешті гарно одягли —

      у шовк, перстені і коралі —

      немовби ми найперші кралі,

      ще