Чому про тайну сю мовчала?

      – А хто мене про те питав?

      – У тебе муж, мені казали…

      – Аби хто долю мою знав…

      Мій муж з весілля – до опришків,

      я – слідом в гори тишком-нишком…

      Так мене муж і не спізнав…

      Як вояки його забили…

      Твої. Мене ж бо полонили…

      Яка у тім моя вина?

      Я у невольницях у тебе!

      – Ні! Будеш ти мені жона!

      Вчиню негайно, нині, требу,

      пізнаєш розкоші сповна,

      на що твій чоловік не здався…

      Король хутенько розібрався,

      мя биту горілиць поклав,

      свій пакіл межи ніг направив,

      рукою варги мі розправив…

      Аби ж мене не розтерзав!

      – Не буде болю, – заспокоїв, —

      я бачу, нині страх – твій діл.

      І сміло сильною рукою

      в розкішницю направив кіл.

      Не кіл – оглобля! Боже! Люди!

      Їй затісний палацик буде!

      Та вперся пан – не зворухнуть.

      Руками всю мене обплутав,

      не розірвать гарячі пута,

      ні ворухнутись, ні дихнуть.

      Як тісно пакіл той заходить!

      Чим закінчиться мука ця?

      Ще глибше… глибше… біль підходить…

      Аж ось він вдарив до кінця!

      Звершилась королівська воля,

      не чув правитель мого болю,

      пробив, протиснув, поборов.

      Король був звіром, пресом, міхом…

      Із піхви королю на втіху

      на ліжко пролилася кров.

      Ви, як і я, той біль терпіли.

      Ви, як і я, тут є без прав.

      Мені не те пекло-боліло,

      а те, що пан мя ґвалтував.

      Брав нагло, силою, безжально,

      глумивсь без пестощів, навально…

      А чим скінчилось? Як у всіх.

      Розкішний стогін. Дріж по спині.

      Кіл вже не кіл – слимак у слині…

      Такий простий кінець утіх.

      Король спочив на моїм лоні,

      підвівся, встати допоміг,

      вказав на докази червоні

      в постелі і промовив мі:

      – Гаптований ім’ям коханим

      цей адамашок завтра рано

      в покої буде на стіні…

      Невільниці прийшли за мною,

      мене відвели до покою,

      і я забулась уві сні.

      Той день до вечора проспала,

      не вам казати про мій стан,

      аж тут невільниця сказала,

      що по вечері прийде пан.

      Знов мене мили і чесали,

      як водиться, приготували…

      В той вечір пан був не такий.

      Він цілував мене одмінно,

      вуста, і груди, і коліна…

      А я не гралась в піддавки.

      Не піддавалась, віддавалась.

      Якісь небесні почуття!

      Отак уперше я кохалась.

      Незнаний досі смак життя!

      Він входить… жадібно… до краю…

      Я розкриваюсь… я приймаю…

      Ми заплелись… переплелись…

      І вибухнули… і знемога!..

      Як я колись жила без цього?

      Яке нудне оте колись!

      Мій пан ще деколи приходив

      на моє щастя… Та, проте,

      із