Я сторожу під сонцем і під вітром…

      Володар ближче підійшов на крок:

      – Таких, як ти, на всіх просторах світу

      Немає, найгарніша із жінок!

      Під сонцем стала ти іще гарніша,

      Гранат червоний – твої губи ніжні,

      Біліють твої зуби, мов ягнята,

      В очах твоїх глибоких – синь озер.

      Руде волосся лине водоспадом…

      Подібних не стрічав я дотепер.

      Пробач, що нишком за тобою стежив…

      А твоя шия, мов Давида вежа.

      На вежі тій прикріплені, я знаю,

      Тих, хто схилився, тисяча щитів.

      На твою вежу щит свій прикріпляю!

      – Не чула ні від кого таких слів…

      – Коли тебе овіяв дужий вітер,

      Ти вся була готова полетіти…

      Мов грона молодого винограду,

      Дівочі груди. Наче пальма, стан.

      А на довершення – очей відрада —

      Твої неперевершені вуста.

      Дівча почервоніло, зашарілось,

      Цнотливо рученятами прикрилось.

      Лице і груди… – Руки твої зайві…

      Лиш прибери, – промовив цар царів. —

      Красу не заховаєш. Не щезає

      Те, що Господь дарує на порі…

      І твої стегна я побачив зразу,

      Вони, немов дорогоцінна ваза.

      Чи тебе скульптор виліпив на диво…

      Красуне, покажи мені свій лик.

      Вона покірно руки опустила,

      Її цареві чари оплели.

      Дівча зачарувалось тим полоном,

      Куди заводять очі Соломона.

      – Скажи мені, хто ти? Цікаво знати.

      Не бачила подібного тобі.

      – Пастух. У горах я пасу ягнята,

      Там, де трава в нарцисах далебі.

      Чи не прийдеш на моє пасовисько?

      Це недалеко… хоч не дуже й близько…

      Вона лиш похитала головою:

      – Не вірю. Ти такого не кажи!

      Я маю очі, милуюсь тобою,

      Не бачу, щоб на пасовиську жив.

      Лице від вітру геть не огрубіло,

      Не знають праці твої руки білі.

      Моїм братам, напевно, й не присниться

      Аграфи вартість на твоїм плащі.

      Здається, бачила тебе у колісниці

      На царськім святі якось уночі…

      – Розумниця. Це правда. Ти вгадала.

      Я перший царський кухар, щоб ти знала.

      Ходи до мене… Чом стоїш далеко?

      Присядь на камінь. Ми ж удвох, самі.

      У лозах тут немає небезпеки…

      Як тебе звати, сестро?

      – Суламіф.

      – Чому брати розсердились на тебе?

      – А чи про це розказувати треба…

      Замість купити в місті хліба й сиру,

      Рожеве масло я взяла у єгиптян.

      Воно таке… Пахучіше від мірри…

      А що мені ще треба від життя…

      Ласкаво цар погладив її руку.

      Німа ранкова тиша, ані звуку…

      – Тобі самій тут нудно?

      –