Пішла до міста Суламіф під вечір,

      Там продала свої коштовні речі —

      Сережки срібні. Пахощі купила,

      Флакончик мирри в жирного купця.

      Він їй сказав: – Дівчино моя мила,

      Торкнеться любий до твого лиця

      І цілуватиме твої пахучі груди —

      Повір старому, так сьогодні буде —

      Він скаже: «О, кохана, твоє тіло

      Духмяне мене з розуму зведе!»

      Все буде, діво, так, як ти хотіла,

      Ти тільки дочекайся, він прийде!

      Коли упала ніч, і вийшов місяць

      Гуляти і над світом, і над містом,

      У тиші лиш цикада цвірінчала…

      Зняла свій одяг юна Суламіф,

      В напівтемря́ві голою постала —

      Від її виду місяць занімів.

      Все тіло діва миррою мастила.

      – Для тебе, милий, – ніжно шепотіла. —

      Коханий, золотий, найкращий в світі…

      На заздрість Ієрусалимських дів…

      В тополь позавіконних срібні віти,

      Щоб підглядати ближче, місяць сів.

      Лягла пахуча, як була, на ложе,

      А серце заспокоїтись не може,

      Його биття лиш чутно у кімнаті.

      Дрімота ходить поруч. Лине час.

      Здається, милий поруч, ось, обняти…

      Липка дрімота утікає враз.

      То промінь місячний. А милого немає.

      Струмок далекий ледве чутно грає.

      «Як не прийде? Навіщо я просила?

      Невже послухав вранішню мене!

      Прийди до нареченої, мій милий!

      Любов прийшла, у думці лиш одне…»

      Аж раптом за вікном почула кроки…

      – О, сестро, відчини! Чи сон глибокий

      Тебе здолав? Голубко моя, чуєш?

      Мене покрила вранішня роса.

      Чому ти нашу зустріч не пильнуєш?

      – О Боже! Він прийшов… Як і казав…

      І Суламіф немов оціпеніла,

      Не встати їй – не володіє тілом.

      Шепоче: – Милий мій росою вмитий…

      Але ж я гола… скинула хітон…

      Помила ноги… як мені ступити?..

      Ні, ні… я сплю… це є всього лиш сон…

      – Прекрасна, вийди лиш, вже ранок скоро,

      Спів горлиць будить недалекі гори…

      Цар обійшов будинок. Стихли кроки.

      Нарешті юна Суламіф встає.

      Хітон вдягає, лине до порогу…

      «Де він, мій любий, серденько моє?»

      Та за дверима вже нема нікого,

      Порожня між кущів в імлі дорога.

      Зоря рожева, місяць утікає.

      Над горами полум’яніє вись.

      – Я тут, мій муже! Я тебе чекаю! —

      Кричить в темря́ву. – Милий, повернись!

      Зірвала голос, видивилась очі —

      Ніхто на поклик не озвався з ночі.

      «Аж побіжу коханого шукати

      На