Тебе не бачила, лиш голос чула, —

      І вже тоді належала тобі.

      Все, що було до тебе, я забула —

      Якби ще час спинився і не біг!

      Чим серце полонив моє, коханий,

      Що ти відкрив мені мене незнану?

      Володар до дівчи́ни прихилився:

      – До тебе, люба, тисячі жінок

      І після тебе, я не помилився,

      Не вивчили й не вивчать цей урок.

      Три речі в світі я не можу зрозуміти…

      І ще четверту – ніде правди діти.

      Це шлях орла у небесах пророчих,

      Змії на скелі, в морі корабля,

      Шлях чоловіка до сердець жіночих —

      Навіть Агур3 не розгадав цей шлях.

      – Речей незрозумілих в світі стане…

      Сьогодні на бенкеті, мій коханий,

      В’язання стакти4 втратило свій запах,

      Коли ти лиш від мене відійшов.

      Я мушу, любий мій, тобі сказати:

      Мов сонце, ти притягуєш любов.

      Жінки, чоловіки, тварини, квіти —

      Усі – тебе не можуть не любити!

      Ну як когось любити, окрім тебе?

      – І окрім тебе, окрім тебе, Суламіф!

      За тебе я довічно вдячний небу!

      Тебе я вранці дивом застеріг…

      – Ти руку лиш поклав на мою на руку,

      І серцем я відчула нашу злуку.

      – Під сукнею тонкою твоє тіло

      Тоді побачив… Вражений завмер…

      – Від слів твоїх, мій царю, я тремтіла…

      Кипіла кров, немов під сонцем мед…

      Вони про час обоє забували,

      Любилися, кохалися, кохали…

      Здивовані, що місяць закотився,

      І підглядає вранішня зоря.

      Заходить день і час не зупинився…

      Вуста ще спраглі, а серця горять.

      – Ти знав жінок, дівиць, коханок ніжних,

      Я певна, що найкращих, найгарніших…

      Соромлюсь я себе просту, невчену…

      Вустами цар її вуста заткав:

      – Ти є цариця, Суламіф, для мене,

      Тебе, немов перлину, я надбав.

      З морських глибин… Окрасо мого ложа,

      Людина за свій вік любити може

      І тисячу разів… Людина любить,

      Повір мені, кохана, тільки раз.

      А ще облудна думка та, що люди

      Всі люблять всіх. Але не напоказ

      Господь лиш двом кохання посилає

      У винограднику… той ранок… як згадаю…

      Коли на свіжім килимі зеленім

      Під кедрами мені ти віддалась,

      Бог милостивим був в ту мить до мене —

      Моя єдина між людей знайшлась…

      – Я знаю, всі жінки тебе любили.

      У вісім літ на свої очі зріла

      Великий караван. Цариця Савська.

      Верблюди, череда із колісниць.

      Ти, царю, довгий час із нею знався,

      Про неї ходить стільки небилиць.

      Скажи, вона у світі