Чорт зна що. Запропаща душа. Антология
Читать онлайн книгу.
плюнув у лице портрета і, показавши йому язика, ліг спати.
Прийшла Мотря. Увидівши чортів портрет, страх як перепудилася і зняла такий крик, що навіть Омелько збудився і, протираючи очі, розглянувся на всі сторони, думаючи, що кузня горить.
– Ой, лишенько! Ой, в боці коле! Ой, серце вискочити хоче! Ох! – йойкала Мотря.
– Тю на дурну бабу! Мала чого напудитися! Дурна, та се тілько чортів портрет! – промовив Омелько.
– Тепер і я бачу, що чорт намальований, а нащо ж ти, Омельку, його намалював?
– Іди дурна! А на що ж би я його малював? Хто його малював? Може, і самі чорти!
– Зітри його, чоловіче! Та не видиш, який він страшний?
– Що вже стерти, то таки не зітру.
– Та чому?
– А хоч би і тому, щоби хто не подумав, що я його боюся, – відказав Омелько і знов плюнув на портрет чортовий.
І просила, і благала Мотря Омелька, щоби стер або замазав чортів портрет. – Омелько стояв при свому.
Чортів портрет таки лишився на дверях кузні і був для Омелька плювачкою, рано, чи ввечір, чи вдень – як тілько Омелько захоче плюнути, він обертається до портрета, плює йому в пику і ще налає його свинею, або собакою…
Страшним голосом скликував Дідько чортів; стіни пекла дрижали і мало що не повалилися. Чорти, трясучись та поховавши хвости, спішать до свого наставника і пана, а наблизившись на відповідну віддаль до його трону, б’ють поклони й стають в ряди по «чинах».
– В чиїм околі живе коваль Омелько?! – заревів Дідько.
Чорти мовчали і, глядячи один на другого, рушали раменами.
– До кого я говорю! Щоби хвости вам повідсихали! – ще грізніше заревів Дідько.
– В мо… мо… мо… їм, – запищав один чортик, ховаючись за инших.
– Ходи-но сюди! – гаркнув Дідько.
Трясучись та корчачись, колесом підкотився чорт до трону і присів перед ним на коліна.
– Хрест би тя побив, як ти міг допустити, щоби якийсь там коваль Омелько насміхався над нашим портретом?!
– Та… та… то… ох, всесвітлий і благородний владико темноти, сей Омелько такий відважний, що навіть нас, чортів, не боїться…
– А чому ж він нас не боїться?.. Га! – заревів Дідько.
Чорт затремтів і, лежачи біля його ніг, пояснив, що хто не лихословить, тому чорти не зроблять ніякої капості.
– Ах ти бабський язичку! Ах ти цокотюча сороко! – заревів Дідько так, що чорти зі страху поперевертались.
– Ви… ви… винен, – пропищав згрішилий чорт.
Але Дідько схопив його за язика і з такою силою потягнув, що язик витягнувся на лікоть із рота. Чорт заскавулів, кинувся і завертівся вовчком.
Опісля схопив Дідько чорта за хвоста і став вертіти ним так скоро довкола своєї голови, як колесо вертиться у скоро їдучого воза. Пустивши хвоста, він схопив чорта за роги. Чорт забрехав по-собачому, запищав і, молячи пощади, почав кидатися. Випустивши із рук роги, Дідько так промовив до винуватця:
– Пам’ятай, бабський язичку, собача пантарко,