Чорт зна що. Запропаща душа. Антология
Читать онлайн книгу.
узяв молот, поклав сокиру на ковадло і відразу сокира була готова.
– Ну, ти глянь, що за коваль! – крикнув здивований Омелько.
– А що? – радісно усміхаючись, промовив циган.
– Та що, я добрий коваль, а ти, сто тисяч тобі пирогів, такий, такий… бодай тебе… якого я ще в життю своїм не бачив. Такий би мені робітник придався б.
– Ну, що ж, то бери мене за робітника.
– Я би не проти, але бач ти мені заспіваєш, небожеську, багато.
– А що би ти мені дав?
– Нема що й казати! Я не можу багато обіцяти.
– От слухайте. Я в шатрі маю ще батька, також коваля, не гіршого за мене. Даси нам по одному дудкові[1] від срібного. Запрацюємо срібного – один дудок собі, а решта тобі. Страви не потребуємо, маймо свою в шатрі.
Омелько аж рота роззявив з зачудовання; дешевше не можна було.
– Ну, що пристаєш? – запитав циган.
– Та як, хіба жартуєш, чи що?
– А може, дорожуся? – усміхаючись злобно, поспитав циган.
«Ні, він, певно, одурив, що так дешево згодився», – подумав Омелько, а вголос сказав:
– Як той каже, ціна не мала, з тебе робітник добрий, а ще як і твій батько такий, як ти, то я пристаю.
І вдарили по руках.
– Будь здоров, ґаздо! Піду покликати батька, – сказав циган і пішов.
«Певно, не прийде, батько його відмовить», – подумав Омелько і взявся до роботи.
На другій день дивиться, а циган вернувся та не сам, а з батьком. Робота в кузні закипіла. Батько показався ще луччим робітником, як син, а Омелько, дивлячись на їх роботу, тілько дивувався, а сам нічого не робив, лише рядив.
– Дайте спокій, пане майстре, ми собі дамо раду, все зробимо, а особливо, як поставите кватирку, – сказав старий циган.
– Добре, добре, як зробите, я не від того, – промовив Омелько і вийшов до корчми по горілку.
Хоча й скоро ішов Омелько до корчми, однако ж робота в кузні йшла ще скорше. Що за два дні зробили б добрі робітники, те цигани зробили за пів години, а Омелько, вернувши з горілкою, тілько руками сплеснув.
– А що, батечку, добре заходимося коло діла? – поспитав, усміхаючись, циган.
– Та, аж страх, як добре.
– Почекай ще, то не таке увидиш.
– Ну, вип’ємо горілки, а потому якось буде.
Омелько почав циганів гостити горілкою, тай так погостилися, що Омелькові геть голова закрутилася. Як вже Омелько добре впився, каже циган до нього:
– Батечку, ти ще не знаєш, який з мене майстер. Я з твоєї старої баби викую молоду хоч куди – кров з молоком.
– Ну?
– Направду.
– Та де? О! Неправда!
– О, та чого би-м казав неправду?
– Як так, то чому свого старого не переробиш на молодого?
– Тому, що не маю власної кузні, а таке робити хто би позволив в своїй?
– Нема що і казати, діло дуже мудре, – згодився Омелько.
– Правда?
– Сину, – сказав старий циган, – наш ґазда добрий чоловік і знає, який з тебе майстер. Попроси ж у нього дозволу перекувати мене в його кузні на
Старовинна польська монета.