Чорна Жоржина. Джеймс Эллрой
Читать онлайн книгу.
кабінок із поганим освітленням. Ми пішли до останньої будки – єдиної зайнятої – із якої чулося голосне плямкання. У ній над тарілкою з квасолею, перцем чілі та яєчнею схилився худорлявий, смаглявий чоловік. Їв він так, ніби це було востаннє в житті.
Лі постукав.
– Поліція. Ви Бруно Альбанез?
– Хто, я? – перепитав чоловік, відірвавшись від тарілки.
Лі прослизнув у будку й показав на гобелен на стіні із релігійним малюнком.
– Ні, дитятко в яслах. Давай швидко розберемося з усім, не хочу дивитися, як ти їси. У тебе купа штрафів, але нам із напарником дуже сподобався твій пес, так що арештовувати ми тебе не будемо. Ну, хіба ж ми не лапочки?
Бруно Альбанез пустив відрижку, а потім сказав:
– Ви хочете якоїсь інформації?
– Який розумний хлопчик, – відповів Лі й поклав на стіл фотографію Мейнарда. – Він трахає маленьких хлопчиків. Ми знаємо, що він скидає тобі крадений товар, але зараз нам на це начхати. Де він сам?
Альбанез подивився на фото і знову відригнув.
– Я ніколи його не бачив, хтось вас надурив.
Лі подивився на мене й зітхнув.
– Деякі люди ніяк не хочуть по-нормальному, – сказав він, і раптом схопив Бруно Альбанеза за комір і пхнув лицем у тарілку із їжею.
Жирна підлива затікала Бруно в рот, ніздрі та очі, він махав руками та тупотів ногами під столом. Лі тримав його, примовляючи:
– Бруно Альбанез був доброю людиною. Він був хорошим чоловіком і хорошим батьком для свого синулі Тартака. Хіба що не дуже хотів співпрацювати із копами, але хто ж без гріха? Напарнику, ану, назви бодай один привід, чому я не повинен вбивати цього засранця?
З тарілки чулося булькотіння, у тарілку із яєчнею стікала кров.
– Помилуй його, – сказав я. – Навіть скупники краденого заслуговують кращого ставлення під час своєї останньої вечері.
– Добре сказано, – промовив Лі й відпустив голову Альбанеза.
Той, стікаючи кров’ю, почав глибоко дихати, витираючи їжу з власного обличчя. Відхекавшись, він прохрипів:
– Багатоповерхівка «Версаль» на розі Шостої та Сент-Ендрюс, номер 803, тільки не кажіть, що це я вас здав!
– Смачного, Бруно, – відповів Лі.
– Молодець, – сказав я.
Ми вибігли з ресторану й полетіли на ріг Шостої та Сент-Ендрюс.
На поштовій скриньці під номером 803 у вестибюлі «Версалю» і справді було написане ім’я Мейнарда Коулмана. Ми піднялися ліфтом на восьмий поверх і подзвонили, я приклав вухо до дверей і нічого не почув. Лі дістав із кишені зв’язку відмичок і почав підбирати, поки одна з них не підійшла, і не клацнув замок.
Відчинивши двері, ми ввійшли до темної й задушливої кімнати. Лі увімкнув світо й ми побачили розкладне ліжко, завалене м’якими іграшками – плюшевими ведмедями, пандами й тиграми, я почав принюхуватися, намагаючись зрозуміти, чим це пахне, але Лі все пояснив:
– Вазелін із кортизоном. Гомики використовують його в якості змазки. Я думав особисто привести Мейнарда до капітана Джека, але тепер мабуть хай це зроблять Фоґель та