Майстерня ляльок. Элизабет Макнил
Читать онлайн книгу.
раніше відчувалося дивне тремтіння. Ті молодики – це просто нечувано! А втім, вона також пам’ятає тихе схвалення їхніх поглядів. Згадує про сестру, що зараз спить нагорі, про те, як її стегна ковзають по шорстких вовняних штанах її кавалера, про синці від пальців на її сідницях.
Холодними долонями вона кружляє по шкірі, просувається нижче пупка.
Двері зі скрипом відчиняються. Айріс підскакує, кидається по свою нічну сорочку й притискає її до себе.
– Я… я… – заїкається вона, настільки розгублена, що навіть боїться повернутися. Серце гупотить аж у вухах. Це точно пані Солтер, а отже роботи їй більше не бачити. Тепер доведеться принижуватися, йти шити якесь ганчір’я, пояснювати все своїй сім’ї. Варто було здогадатися, що рано чи пізно її застануть тут, викриють цей моральний злочин…
– Що ти..? Що за..? – голос звучить розлючено, проте він не належить пані Солтер.
Це Роуз.
І Айріс нічого не може вдіяти з цим відчуттям, хоча й намагається його відкинути. Вона розчарована.
Сестра стоїть перед нею, піднісши малюнок до свічки та пильно до нього приглядаючись.
– Що ти тут робиш? І що… що це таке?
Роуз струшує аркушем. Її щоки поцятковані двома червоними ямочками.
– Віддай сюди, – Айріс висмикує картину з рук сестри. Їй більше не шкода, більше не соромно. – Це тебе не стосується.
– Той малюнок – він же просто вульгарний! Ще й без нічної сорочки – наче спеціально, щоб поглумитися наді мною. А яке марнославство! І це мене не стосується? А якби нас двох викинули звідси без розбору? – Роуз підвищує голос. – Тобі відомо, що про це подумала б пані Солтер! І з чим би ми тоді залишилися? Хто взяв би нас на роботу?
– Я… я й не думала, що тобі також може за це дістатися…
– Сестро, – наполягає Роуз. Вона хапає Айріс за лікоть, саме в тому місці, де залишилися бліді синці від щипків пані Солтер, – ти повинна пообіцяти, що більше не робитимеш цього… не малюватимеш подібного… – вона зупиняється, ковтаючи сльози. – Я знаю, і матуся теж, що в тобі криється щось лихе.
Айріс відчуває, як Роуз ковзає очима вздовж її тіла. Вона міцніше притискає сорочку до себе, прикриваючи груди, а сестра швидко відводить погляд, хоча для Айріс цього достатньо, щоб вловити ту добре відому емоцію на її обличчі. Гіркоту та заздрість.
– Пообіцяй, що більше ніколи цього не робитимеш, – напосідає Роуз.
Айріс стоїть, мов оніміла. В одній руці тримає свій портрет, зображення дівчини, якою Роуз теж була, допоки її тіло не роз’їла віспа, в другій – свою нічну сорочку. Вона не може такого пообіцяти. Вона не пообіцяє.
– Дай мені слово, – уже голосніше повторює Роуз. – Ти повинна. Я наполягаю. Інакше, матінка про все дізнається.
Айріс не відповідає, від потрясіння тіло аж стугонить. Вона перебирає пальцями на ногах по дерев’яній підлозі. Чому вони з Роуз стали такими? Раніше вони всюди ходили разом, не з примусу, їхні долоні були взаємодоповнюючими частинками одного цілого, а зараз Роузина присутність тут просто нестерпна.
– Якщо ти не…
– То