Талановитий містер Ріплі. Патриція Гайсміт
Читать онлайн книгу.
дохід, суму до сплати та загальний підрахунок, відсоткову ставку в розмірі шести відсотків на рік, яка нараховується з дня, визначеного для сплати податку на будь-який залишок, що являє собою відшкодування основного податку. І все це він міг неквапливо розказувати хоч цілий день, без зупинок, не дозволяючи себе перебивати. Поки що ніхто не виявляв бажання приходити до нього, аби послухати всі ці небилиці особисто. Містер Реддінґтон теж відступав. Том чув його вагання у тривалій мовчанці.
– Ну добре, – приреченим голосом відповів містер Реддінґтон. – Я прочитаю повідомлення, коли його отримаю.
– Гаразд, містере Реддінґтон, – сказав Том і поклав слухавку.
Якусь хвилю він сидів і посміхався, затиснувши свої худі долоні між колінами. Тоді зірвався на ноги, відставив друкарську машинку Боба, акуратно причесав перед дзеркалом своє світло-каштанове волосся і вирушив до Радіо-Сіті.
3
– Вітаю, Томе, мій хлопчику! – сказав містер Ґрінліф голосом, що обіцяв гарне мартіні, вишукану вечерю і навіть зручне ліжко, якщо раптом він буде занадто втомленим, аби повертатися додому. – Емілі, це Том Ріплі!
– Дуже рада з вами познайомитись! – лагідно відказала жінка.
– Як у вас справи, місіс Ґрінліф?
Вона була якраз такою, як він її уявляв: світловолоса, досить висока та струнка жінка, від якої віяло консерватизмом настільки, щоб Том не забував про свої гарні манери, однак не бракувало їй і наївної добросердості до всіх, притаманної її чоловікові. Містер Ґрінліф провів їх до вітальні. Так, він бував тут раніше, разом із Дікі.
– Містер Ріплі працює у страховій компанії, – зазначив містер Ґрінліф, і Том подумав, що він, мабуть, уже перехилив кілька чарок або ж не на жарт нервувався, адже минулого вечора Том детально описав йому рекламну агенцію, у якій він нібито працював.
– Це не дуже цікава робота, – скромно відповів Том, звертаючись до місіс Ґрінліф.
До вітальні увійшла служниця, принісши на таці келихи з мартіні й канапе.
– Містер Ріплі бував у нас раніше, – зауважив містер Ґрінліф. – Він приходив разом із Річардом.
– Ой, справді? Не пригадую, щоб зустрічалася з вами раніше. – Вона посміхнулася. – Ви з Нью-Йорка?
– Ні, я з Бостона, – відказав Том. То була чистісінька правда.
Десь за півгодини – саме вчасно, подумав Том, бо Ґрінліфи безперестанку наполягали, щоб він пив усе нові й нові келихи мартіні – вони пройшли до їдальні, де для трьох було накрито стіл зі свічками, великими темно-синіми серветками й чималою тарілкою з курячим холодцем. Але спершу подали салат із селерою. Тому він дуже подобався. Він так і сказав.
– Річарду теж! – вигукнула місіс Ґрінліф. – Йому завжди подобалось, як його готував наш кухар. Шкода, що ви не зможете відвезти йому трохи салату.
– Я розіпхаю його по шкарпетках, – посміхнувшись, сказав Том, і місіс Ґрінліф засміялась. Вона казала, що була б дуже вдячна, якби Том привіз Річарду