Талановитий містер Ріплі. Патриція Гайсміт
Читать онлайн книгу.
rel="nofollow" href="#n_1" type="note">[1]. Альбом не викликав у Тома жодного зацікавлення, доки вони не дійшли до тих сторінок, де Річарду було близько шістнадцяти і він стояв, стрункий, довгоногий і з хвилястим волоссям. Том помітив, що відтоді до двадцяти трьох чи чотирьох, коли фотокартки закінчилися, Дікі майже не змінився. Він був уражений тим, що його наївна широка усмішка теж нікуди не поділась. Том ніяк не міг позбутися відчуття, що Річард не вельми кмітливий, або ж він просто полюбляв позувати для фотографій і вважав, що найкраще виглядає із широкою посмішкою від вуха до вуха, що теж здавалося Тому не дуже розумним.
– А от приклеїти ці фотокартки в мене ще руки не дійшли, – пояснила місіс Ґрінліф, простягаючи йому стосик інших світлин. – Вони всі з Європи.
Ці фотокартки були куди цікавіші. Дікі наче в паризькому кафе, Дікі на пляжі. На кількох із них він був насупленим.
– А це, до речі, Монджибелло, – сказала місіс Ґрінліф, показуючи на світлину, на якій Дікі витягав на пісок маленького вітрильника. На задньому плані виднілися скелясті гори та смужка невеличких білих будиночків, що облямовували берег. – А тут дівчина, єдина американка, яка там мешкає.
– Мардж Шервуд, – додав містер Ґрінліф. Він сидів навпроти них, нахилившись уперед, і уважно слідкував за показом фотографій.
Вона була в купальному костюмі й сиділа на пляжі, обхопивши руками коліна, – на вигляд здорова, простодушна, з коротким скуйовдженим білявим волоссям – одне слово, хороша дівчина. Наступною була непогана світлина Річарда в коротких шортах – він сидів на парапеті тераси. Він усміхався, але не тією посмішкою, яку Том бачив раніше. На європейських фотографіях Річард виглядав більш стриманим.
Том помітив, що місіс Ґрінліф витріщалася на килимок, що лежав перед нею. І пригадав ту мить, коли за столом вона сказала: «Краще б я ніколи не чула про Європу!», а містер Ґрінліф кинув на неї стривожений погляд, а тоді посміхнувся до нього, ніби такі спалахи емоцій не були рідкістю. Тепер він бачив, що в її очах бриніли сльози. Містер Ґрінліф підвівся, аби підійти до неї.
– Місіс Ґрінліф, – лагідно сказав Том, – я хочу, аби ви знали, що я зроблю все, що в моїх силах, аби переконати Дікі повернутися додому.
– Дякую, Томе, дуже дякую. – Вона стисла його руку.
– Емілі, може, тобі вже час іти до ліжка? – запитав містер Ґрінліф, схилившись над нею.
Том теж підвівся.
– Сподіваюся, що ви прийдете до нас іще раз перед своїм від’їздом, Томе, – сказала вона. – Відколи Річард поїхав, нас нечасто відвідують молоді люди. Мені їх так бракує.
– Я із задоволенням прийду до вас знову, – відповів Том.
Містер Ґрінліф разом із нею вийшов з кімнати. Том залишився стояти з опущеними руками й високо здійнятою головою. Він бачив своє відображення у великому дзеркалі на стіні: він знову був струнким і поважним молодим чоловіком. Він поквапом відвів погляд. Він усе робив правильно, він поводився як слід. Утім, його не покидало відчуття провини. Коли він щойно